До війни я з сином жила в Києві. А зараз ми мешкаємо у Запоріжжі. Першу ніч війни та найближчі вихідні провели у підвалі дитячого садочка, розташованого поруч. У нашому будинку не було укриття, а метро від нас далеко. 

У перші дні війни було проблематично зняти гроші з картки. Супермаркети відновили роботу на четвертий день. Біля них були величезні черги. Продуктів на всіх не вистачало. Згодом відновилося постачання товарів – ситуація стабілізувалася. 

Ми жили в районі заводу Антонова. Після ракетного удару по ньому у нашому будинку вилетіли вікна. Потім було влучання у сусідню новобудову. 

Пам’ятаю, як ішла з супермаркету й почула сигнал повітряної тривоги. Майже одразу пролунали вибухи. Я сховалася під автомобілем, припаркованим неподалік, і лежала під ним, поки не закінчився обстріл.

Згодом ми виїхали до родичів у Запоріжжя. Сюди ж приїхали мої батьки. Вони жили в селі Тарасівка Пологівського району Запорізької області. Півтора місяці провели в окупації. Російські військові ніч тримали мого тата у полоні. Наступного дня батьки виїхали. Село досі окуповане.

Я працювала в дитячому садочку. Можливо, з першого вересня він відновить роботу. Тоді повернуся до Києва.

Я вдячна родичам, які прийняли нас у себе. Ми стали дружнішими. Цінуємо кожну хвилину, радіємо кожному дню. Надіємося на перемогу. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Своє майбутнє бачу тільки в Україні.