Ірина Анатоліївна працювала вчителькою у першій гімназії міста Енергодар. У липні окупанти захопили гімназію і пропонували вчителям роботу в російській школі. Деяких педагогів забирали в підвал за те, що ті ховали особові справи учнів

Мені 52 роки. Чоловікові 54. Ми з міста Енергодар. Я вчителька. Чоловік – атомник. 

24 лютого я була на роботі. У мене був урок в 11 класі. Дівчата плакали. Я відпоювала їх валеріаною. Почали дзвонити родичі з різних куточків України й розповідати про перші вибухи. Я дивилася в очі дітей, які сиділи в класі й розуміла, що не можу сказати їм нічого втішного, але все одно заспокоювала. 

Російські війська тиждень намагалися ввійти до міста. Ми виходили на мітинги й не пускали їх. А четвертого березня вони почали обстрілювати атомну станцію. Ми всю ніч молилися, щоб не сталося катастрофи. Дуже шкода наших бійців, які героїчно захищали Енергодар. Сили були нерівні. Коли місто все ж таки потрапило в окупацію, було страшно вийти на вулицю. Ми виходили, лише щоб купити продукти.

Донька із Запоріжжя передавала через волонтерів ліки. Мер Енергодара організував гуманітарні хаби. Спочатку ми виживали завдяки нашим місцевим фермерам та хлібозаводу. Дякуємо, що вони кормили жителів міста. Фермери давали молочну та м’ясну продукцію. Потім росіяни почали завозити товари з Криму, Каховки й Херсону й продавали по курсу один до одного. Наприклад, якщо в росії певний товар коштував сто рублів, то у нас його продавали за сто гривень. Росіяни не дозволяли фермерам вивозити овочі на територію України. Ті змушені були продавати їх у місті за копійки або роздавати безкоштовно.

В Енергодарі залишилися наші батьки. Вони виходять на зв’язок раз на тиждень. Від них ми дізналися, що в місто до сих пір не завозять ліки. Опалення немає, світло з’являється дуже рідко. Там зараз дуже важко жити. 

До першого вересня ми якось тримались. Наша гімназія № 1 ще була українською. До липня в нашому навчальному закладі кормили містян. А в липні російські військові захопили школу: зайшли зі зброєю й вимагали телефон директора. Я з кількома іншими працівниками була на чергуванні. Нам наказали піти. Залишився охоронець. Йому погрожували, але він все одно не дав номер директора. На базі нашої гімназії намагалися відкрити російську школу. Призначили нового директора. Дали можливість вчителям прийти і забрати особисті речі, але прийшли не всі, бо побоялися. Я не ходила. 

У вересні, коли розпочався навчальний процес, російські військові забирали у підвал вчителів з інших шкіл. Туди потрапило багато педагогів з п’ятої школи за те, що ховали особові справи дітей. Окупанти проводили обшуки у квартирах працівників шкіл. Телефонували й пропонували співпрацю, але з моїх колег ніхто не погодився. 

Я розуміла, що неможливо проводити уроки онлайн, бо почалися перебої зі світлом та інтернетом. Щоб продовжувати працювати, потрібно було виїхати з Енергодара. На блокпостах ми з чоловіком не зізнавалися, ким працюємо. Тиждень простояли на блокпості, чекаючи, поки нас випустять. Зараз мешкаємо в Запоріжжі. Виїхав майже весь колектив нашої школи. Залишилося не більше п’яти вчителів, які не змогли покинути батьків. Вони переховуються й тишком-нишком проводять уроки. 

Сподіваюся, що війна закінчиться наступного року. Дуже хочеться додому.