Олена Сінчура | Мелітополь

"Російської техніки було дуже багато"

Олена Сінчура – завідувачка гуманітарного хабу «Мелітополь. Саме тут» у Дніпрі. Її рідне місто захопили у перший же день повномасштабного вторгнення Росії. У Мелітополі в окупації жінка прожила понад чотири місяці – в атмосфері страху й непевності, адже її чоловік був військовим льотчиком і зберігав чимало специфічної документації. Вона каже: бачила розгони акцій на підтримку України, чула про залякування тих, хто не хотів ставати колаборантом.

Що пережила в окупації, як евакуювалася й адаптувалася до нових умов та чи сподівається на швидке повернення додому – Олена Сінчура розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».

Життя в окупації

Своє життя до повномасштабної війни Олена Сінчура згадує як усталене й загалом спокійне. Її чоловік був військовим льотчиком (зараз на пенсії), тому вони, як й інші такі родини, жили в авіамістечку.

Олена Сінчура з родиною до повномасштабної війни

Донька займалася танцями – виступала в складі одного з народних ансамблів України. Сама Олена – філолог англійської мови, пропрацювала 10 років держслужбовцем у міському центрі зайнятості.

«Як і всі… Влітку – відпочинок, багато друзів, мама… Розмірене життя, певний достаток», – каже Олена.

Хаб «Мелітополь. Саме тут» у Дніпрі

Початок повномасштабного вторгнення застав її в авіамістечку. Приблизно за кілометр від дому був аеродром. Рано-вранці 24 лютого 2022-го Олена з чоловіком почули перші вибухи. Визирнули у вікно, побачили, як мчали «швидкі» й пожежні машини.

«Ми всі вискочили на вулицю. І я дивлюся, ніби в фільмі жахів: з усіх під’їздів виходять люди з валізами, з собаками. Думки були на той момент: ми – військовий гарнізон, і нас зараз просто розтрощать. І тому люди почали тікати. У самому місті люди чули вибухи, але такого ще не було… Пам’ятаю, що я була в піжамі, зверху – куртка. І ми дивимося: над нашим будинком пролітають ракети. Я забігла додому, схопила переноску, запхала кота, взяла документи й пішла в гараж, сіла в машину», – згадує Олена.

Того ж дня, каже жінка, з міста виїхали правоохоронні органи й військові. Близько 16-ї години до Мелітополя зайшла російська техніка й місто фактично було окуповане. Спершу окупанти зайняли казарми гарнізону, де раніше були українські військовослужбовці. Олена з чоловіком полишили авіамістечко й переселилися до самого міста. Спершу жили у знайомих, потім зняли квартиру. Своє перебування у місті не афішували, адже її чоловік був військовим.

«Російської техніки було дуже багато. Якщо дивитися на трасу до Кирилівки, а це 50 кілометрів, то всі їх займала техніка. Її було дуже багато. З «Z-ками» на бортах… Ми з чоловіком не могли швидко виїхати з міста. Вирішили однозначно – виїздити, але ще думали, як. А також сподівалися: можливо, росіяни завтра заберуться геть. Над міськрадою певний час висів синьо-жовтий прапор. Наші люди виходили на демонстрації, кричали: «Геть!». Росіяни в комунікацію не вступали. Страшно не було, ми все ще відчували себе господарями міста», – каже Олена.

Через місяць, згадує, «політика» поводження з місцевим населенням змінилася: російські військові почали розганяти проукраїнські мітинги, розпочалися репресії.

Проукраїнські акції протесту в Мелітополі, березень 2022 року

«Вони почали викрадати людей, саджати «на підвали» представників влади, представників освіти. Так зник наш сусід. Він був підприємцем, допомагав волонтерам з 2014 року. Росіяни цього знати не могли, це хтось здав. Коли ми виїздили, його дружина все ще ходила по інстанціях, намагаючись знайти чоловіка. Поки на неї не наставили автомат і не сказали: «Ще раз прийдеш – розстріляємо», – розказує жінка.

З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.

На кілька тижнів у місті зникла вода й світло, потім зник й український зв'язок. Із 19-ї починала діяти комендантська година.

«Тоді було таке враження, ніби це відбувається не з тобою, ніби ти дивишся якийсь страшний сон, ніби зараз прокинешся – і все буде гаразд. Це не вкладалося в голові: ще вчора у тебе було все, а сьогодні нема зв’язку, нема води, нема банкоматів. Воду ми могли набирати в пожежній частині – там були ще наші ДСНСники», – згадує вона.

«В окупації у мене було таке враження, що є Мелітополь, а за ним - якась чорна діра. Зв’язку не було, інтернет, YouTube повимикали. Мамі пенсія приходила на картку «Ощадбанку», а всі ж операції банку – через смс, а тут зв’язку немає. От така була ситуація», – додає переселенка.

Олена Сінчура

Олена каже, найогидніше, що в рідному місті запанувала атмосфера підозрілості й страху: «Люди боялися розмовляти одне з одним. О сьомій вечора вже було на вулицях порожньо й тихо. Якщо після сьомої у двір заїздила машина, то ти розумів, що, як і в 1937 році, вона за кимось приїхала. Був постійний страх. Люди почали виїздити. Виїхала моя подруга – з собаками, котами, онуками й чоловіком, який працював у силових структурах. І щойно вони виїхали – наступного дня по них прийшли. Зараз вони всі воюють: дружина, моя подруга, її чоловік, донька і син. Не воює лише маленький онук. У Мелітополі в цієї родини не залишилося нічого, у них все відібрали».

Олена згадує, як одного дня російські військові вирізали «болгаркою» двері в багатоквартирному будинку, де жила її донька з хлопцем, налякавши усіх мешканців. 12 озброєних людей у масках увірвалися до їхньої сусідки – керівниці міського відділу освіти, аби залякати й примусити співпрацювати.

«Відділ освіти мав і собі схилити директорів шкіл до співпраці, щоб організувати освітній процес, але вже за їхньою програмою, російською», – каже Олена.

Олена з чоловіком до повномасштабної війни

У липні 2022 року Олена з чоловіком вирішили виїздити з міста. Родина думала, що повернеться через два-три місяці, не більше.

«Мій добрий знайомий, переселенець з Донецька, розповідав, що також пройшов цю стадію: коли виїхав з рідного міста, спершу думав – на два-три місяці… Ми – так само. Взяли навіть багато речей. Чоловік каже: «Готуйся, що ми сидітимемо під обстрілами, тобто, нічого такого не треба». Усі нарядні речі залишилися вдома, сукні, все. Головне – взяли кота, Акселя», – каже жінка.

Улюбленець родини, кіт Аксель

Виїзд з окупації й адаптація

Чоловік виїхав із міста першим, вивіз важливу документацію й знайшов житло в Запоріжжі. Потім виїхала Олена. У машину вона взяла землячку з восьмирічним сином. Дорога, згадує, була дуже важка – довелося пройти десятки російських блокпостів.

«Перевізники, і це не секрет, брали дуже великі гроші за проїзд – від 5 до 10 тисяч гривень. Дитина була дуже налякана. І ось блокпост у Василівці, а далі – вже «сіра» зона й Україна. Підходить «кадирівець» зі зброєю і каже малому: «Як тебе звати?». А той сидить, заплющив очі, боїться. Той розлютився: «Що то за мужик, чого він боїться?!». Ми сиділи, як миші, щоб нас не розвернули. Вмовили дитину назвати ім’я і проїхали», – говорить вона.

Хаб «Мелітополь. Саме тут» у Дніпрі

У Запоріжжі Олена з чоловіком почали шукати роботу, а тим часом волонтерили. Олена каже: тут знадобилася її профільна освіта: вона почала займатися англійською мовою з дітьми-переселенцями дошкільного віку.

«Якби мені сказали: «Іди, мети подвір’я», – я б мела. Ми опинилися без дому, мені просто необхідно було щось робити, фізично робити, щоб виморюватися, щоб вимикався мозок. Якби мені хтось сказав, що посеред зими на центральному проспекті я буду видавати жіночі прокладки, я б не повірила. Але ми це все робили», – розповідає вона.

Хаб «Мелітополь. Саме тут» у Дніпрі

У жовтні 2023 року їй запропонували очолити гуманітарний хаб для переселенців «Мелітополь. Саме тут» у Дніпрі, який тільки планували відкривати. Для цього слід було переїхати жити до іншого міста, де вона доти майже не бувала. Але Олена не вагалася – погодилася.

Зараз вона очолює один з чотирьох гуманітарних хабів для мелітопольців в Україні, який пропонує цілу низку безоплатних послуг ВПО.

Хаб «Мелітополь. Саме тут» у Дніпрі

Тут видають гуманітарку, надають консультаційну та психологічну допомогу, проводять творчі майстер-класи та підготовку до школи для дітей тощо. У центрі зареєстровані 1 600 людей з Мелітополя та Мелітопольського району, які зараз живуть у Дніпрі та області.

На швидке повернення додому, Олена каже, вже не сподівається.

«Яке швидке повернення? Пішов уже третій рік… Сподіваюся на диво. Щось станеться – і все зміниться, і ми повернемося додому. У мене зараз немає минулого й майбутнього, є лише сьогодні. Піднімає зранку лиш те, що треба йти працювати, допомагати людям, яким гірше, ніж тобі. У нас на обліку є багато родин, які осіли по селах, багатодітні родини, родини загиблих воїнів – їм треба підтримка. Є надія, що ми повернемося. Моє бажання – щоб жодного окупанта не було на нашій землі», – говорить Олена.

Хаб «Мелітополь. Саме тут» у Дніпрі

Її 22-річній доньці з хлопцем також вдалося виїхати з окупованого Мелітополя, зараз вони у Тбілісі, нещодавно побралися. Що з оселею Олени в рідному місті, жінка не знає. Але і вона, і її колеги з гуманітарного хабу за першої ж нагоди готові повернутися працювати до навіть розбитого й зруйнованого Мелітополя, якщо там буде Україна.