Мені 41 рік. Я жила в місті Василівка Запорізької області. Працювала вчителькою. 23 лютого святкувала свій день народження, принесла в школу торт. А наступного дня на роботі дізналася про початок війни. Звісно, була шокована. Якось відпрацювала той день і пішла додому. А потім мені зателефонували з роботи й сказали, що потрібно прийти наготувати їсти нашим військовим. Невдовзі почалися обстріли. Ми з колегами ховалися в шкільному погребі. 

Їжею я запаслася. А води не було, я ходила до криниці під обстрілами.

Два снаряди влучили в будинок на нашій вулиці – загинула жінка сорока двох років. Я на власні очі бачила труп. Лікарня горіла. Дуже багато будинків пошкоджено. 

Якось я сиділа в парку і не бачила, що за ялинкою стояв російський військовий. На емоціях негативно висказалася про окупантів. Він вийшов із-за дерева, наставив зброю мені на коліно та збирався вистрілити. Пощастило, що підійшов інший військовий і не дав йому цього зробити. Як не дивно, заступився за мене. Сказав, що я маю рацію, адже не ми прийшли на їхню землю, а вони – на нашу. 

Я виїхала зі шістнадцятирічною донькою. Її атестат був у Запоріжжі. Я збрехала росіянам, що ми заберемо документ і повернемося. Інакше вони б не випустили нас. Звісно, ми не повернулися. 

Я поки що не працюю. У мене був нервовий зрив. Я лікувалася у невропатолога. Живу заради доньки. Якби не вона – я б не мала сенсу життя. 

Думаю, що війна триватиме принаймні ще рік. Вірю, що все налагодиться.