Ми жили разом з моїм чоловіком, онуками, дочкою. У чоловіка інвалідність другої групи: він підірвався на міні у 2015 році. Ходить з двома паличками. Тож війна до нас прийшла давно.

24 лютого усе почалося з вибухів. Я поїхала на роботу, працювала під ці звуки. 25 лютого теж дісталася до роботи. А 28 числа вже не доїхала: транспорт не ходив, а пішки йти далеко. Потім зникло світло, газ, вода. Магазини стояли порожні, всі вітрини були побиті. Люди брали все що могли. 

Оскільки ми – лікарі, то робили перев’язки, витягали уламки. Коли розбило аптеку, ми набрали перев’язочного матеріалу, допомагали людям.

Я ходила по воду, приносила по 20 літрів. Готували їжу біля будинку під обстрілами. Над нами літали літаки.

Якось пішла на оптовий ринок по овочі. А коли вийшла з базару – над головою пролетів літак, скинув бомби, люди загинули.

Розбомбили і сусідній дім: кругом було багато трупів. Потім собаки розтягли тіла.

Вибухів ставало все більше. На сьомому поверсі, де ми знаходились, було відчуття, що земля хитається. Вікна в квартирі вже були розбиті, в оселі – чотири градуси тепла. І ми перебралися в коридор, який у нас був на двох з сусідами.

Потім прийшли російські солдати з деенерівцями. Ходили по квартирах, перевіряли, хто там сидить. Вони сказали: «Сейчас тут будет горячо, уходите». Нас відправили до Новоселівки, до лікарні швидкої допомоги. Але звідти деенерівці відправили нас назад, бо до лікарні звозили їхніх поранених: наші воювали за «Азовсталь» і били їх нещадно. Ми взяли свою маленьку сумочку й пішли пішки додому.

А коли прийшли через три дні, все вже було спалено. Двері відчинити не змогли, але було видно, що квартира теж згоріла.

А в тих квартирах, куди ми змогли зайти, нічого не залишилося. І ми вирішили виїхати до України.

Нам казали, що дорога є тільки на Ростов, Крим і Донецьк. Але хто шукає, той знаходить. Вирвалися до Бердянська. Там почули, що вже й Київ їхній, і Запоріжжя їхнє. Але ми побачили, що в Бердянську люди теж хотіли до України. Автобуси виїжджали колонами. Так ми потрапили до Запоріжжя.

Одна наша дочка жила в Одесі, друга була в Харкові, але виїхала, бо тоді і його дуже бомбили. Але її колеги знайшли нам у Харкові квартиру. Ми платимо тільки за комунальні послуги і дуже їм за це вдячні.

Я дуже сумую за роботою. Своє майбутнє бачу тільки у вільній Україні. А от де я буду жити – не знаю.