Осипова Вероніка, 15 років, КЗ «Городнянський ліцей № 2», м. Городня

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Комзол Богдана Сергіївна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого до моєї оселі прийшла війна. Непрошений гість, наповнений жорстокістю, болем та стражданнями. Він приніс з собою смерть та сльози.

Напередодні видався гарний день. З самого ранку я мала хороший настрій. Краса зимового дня зачаровувала розум. Сніг так яскраво виблискував на сонячному промінні, що доводилося примружувати очі. Я мріяла про майбутнє. Намагалася відповісти на такі питання як: "Ким я хочу бути в майбутньому", "Що я буду робити після закінчення школи". Я навіть не підозрювала, що чекатиме на мене найближчим часом.

Я прокинулась о п'ятій годині ранку і почула гучний вибух. Почали трястись вікна та підлога. До моєї кімнати зайшла мати зі словами: "Почалася війна".

Складно описати емоції, які відчуваєш бачивши паніку матері, яку вона так старанно намагається приховати; одночасно спокійного батька та маленького брата, який сидить не ворушачись і дивиться на стіну. Я не відчувала ніяких емоцій, окрім страху невідомості. Лише через декілька годин, почувши гуркіт танків, я нарешті усвідомила, що почалася війна. Очі наповнились сльозами. Усе навколо стало наповнене мороком.

Саме тоді я вперше зіштовхнулась зі страхом смерті. Це жахливе відчуття небезпеки заповнює тіло з голови до ніг. Серце нестримно б'ється.

Увечері 24 лютого, всупереч правилам, я виглянула у вікно, коли повз проїжджала російська техніка. На одному з БТРів сидів солдат, який помітив мене і націлив автомат. Його очі були наповнені люттю. Від жаху я притулилась до стіни і подумки прощалась з життям. Це був дуже важкий день для моєї сім'ї. Доба страждань, болю та надій на краще.

З першого дня повносштабного вторгнення в Україну для мене багато чого змінилося. По-перше, я навчилася цінувати кожен момент життя, почала ближче спілкуватися з рідними. Всі труднощі я пережила тільки завдяки підтримці батьків і друзів, які завжди були поруч. Ця біда зблизила не тільки мене з родиною, а й усіх українців.

Саме народ об'єднався та почав допомагати своїй країні. Кожен український патріот займається волонтерством, безліч людей йдуть на фронт захищати Батьківщину. Це мужні, безстрашні, здатні до самопожертви герої.

Я пишаюся  і поважаю кожного, хто вклав часточку себе в перемогу України.

Наслідками цієї війни є безліч постраждалих. Мене не так вражає кількість загиблих, як те, що з більшістю робили до їхньої загибелі. Катування ні в чому не винних жителів, частіше за все на очах у рідних, гвалтування жінок і дітей, які отримали небажану вагітність, численні фізичні травми та вщенть розтрощену психіку. Тяжко жити з думкою про те, що в будь-який момент тебе можуть понівечити. Навіть смерть у таких випадках здається дарунком. Я ніколи не думала, що люди можуть бути такими жорстокими та безжалісними у ставленні до інших. Уперше бачу стільки болі, сліз та страху, які, здавалося, переслідували мене на кожному кроці.

Єдина моя мрія протягом останніх семи місяців – це мир в Україні. Звісно, війна назавжди залишиться шрамом на серці кожного з нас, але це саме те, чого бажає кожен українець, задуваючи свічки на День народження. Те, про що моляться у всіх церквах; те, що зробить щасливим всіх громадян нашої незламної держави.

Мир – це місце, у якому люди можуть жити, не боячись втратити рідних. Це відсутність вибухів, пострілів, звуків сирен.

Це лункий дитячий сміх на вулицях, привітні люди, які нас оточують. Це яскраве сонце, під яким виблискував сніг двадцять третього лютого. Мир – це щаслива Україна.