Лідія Кирилівна на початку війни лежала в лікарні з переломом і чула, як кричали від болю поранені солдати. Вона не розуміє, що змушує росіян так жорстоко поводитись

Мені 75 років. Я з Дніпра. Перший день війни був страшним – я не розуміла, що коїться, та переживала за дітей і онуків. Старша донька залишилась без роботи і вирішила виїжджати у Німеччину. Я так нервувалась через це, що шостого березня ногу зламала.

Коли в лікарні на витяжці лежала, в цей час привозили хлопців поранених. Вони кричали від болю. Це було дуже боляче і страшно чути. Я не розумію, що ми росіянам зробили, що вони на нас полізли. Скільки в них землі - нехай би робили щось там. А вони прийшли сюди забирати життя людей, залишили дітей без дитинства, старих без старості.

До мене в лікарню і друзі приходили, і куми - всі підтримували. Вразило співчуття людей, байдужих не було.

В моєму оточені всі такі: коли племінник сестри отримав поранення, для нього кров здавали усі друзі.

Ситуація була складана – медики думали, що не врятують, але він вижив.

Я плачу, коли дивлюся в Фейсбуці новини про наших хлопців та дівчат – їм народжувати потрібно, а тут таке коїться. Намагаюсь тримати себе у руках. Роблю з онуком уроки – вчимо георгафію України, розширюю кругозір. Намагаюсь людям допомагати: наша сусідка ходити не може, то зв’яжу їй носки - стараюсь підтримувати, спілкуватись.

Я ніколи не молилася, а тепер молюсь. Пересварилась з усіма родичами в Самарі, Санкт-Петербурзі, в Пензі. На початку війни вони кричали: «Ми вас звільнимо!», хоча самі тут навчалися в металургійному і мають знати, що звільняти нас нема від кого. Більше не говоримо, тепер спілкуємося картинками.

Війна скінчиться, коли російські матері вийдуть на площі за те, щоб їх дітей не посилали убивати українців. Поки вони не зрозуміють, що коїться, війна не закінчиться. Але це не від нас залежить. Що ми можемо? Тільки віримо в ЗСУ.