В перший день війни було страшно, все незрозуміло, ми в розпачі були. Не знали, що робити, як себе поводити. А через тиждень взагалі страшно стало. 

1 березня вже не було світла, зв’язку, води, газу. Потім ми з донькою пішли у підвал. Люди згуртувалися, і щоб не голодувати, допомагали один одному. Наша кішка загинула в Маріуполі.

Найбільше мене шокувало бомбардування міста. Авіабомби – це найстрашніше.

Ми вдвох із донькою вийшли пішки в Донецьк, на окуповану територію, тому що на Запоріжжя не могли виїхати. 

Зараз ми у Києві, тому що організація, де я працюю, перемістилася сюди. Звісно, те що ми пережили, ніколи не відійде від нас, але стараємося справлятися.

Майбутнє я бачу мирним. Хочеться, щоб було своє житло, якого у нас не стало. Найголовніше - щоб був мир, щоб діти зростали в мирній країні, могли навчатися достойно, а потім працювати.