Олена Згурська згадує, як після тривалих безперервних обстрілів разом з іншими людьми вийшла зі шкільного підвалу і не впізнала своє рідне селище. Її батьки залишилися у напівзруйнованому будинку, а школа була зовсім без вікон та даху.

Перший постріл ми почули 2014 року, у листопаді. Наше селище почали обстрілювати. Я виконувала обов'язки директора, і ми десь на тиждень чи на два закрили школу.

Мешканці селища бігли ховатися у шкільний підвал, який раніше був котельнею.

Ми опалюємо вугіллям, газу досі немає. Спочатку там пересиділи, і почали люди роз'їжджатися — хто куди.

А наприкінці січня – початку лютого 2015-го зовсім страшні обстріли пішли, селище практично розбомбили.

Це було два тижні просто безперервного обстрілу. У будинок моїх батьків потрапив танковий снаряд, мати не витримала і померла.

Вибуховою хвилею знесло шкільний дах. У житлових будинках не залишилося жодної нерозбитої шибки. А це був січень. Холодно, опалення все вийшло з ладу — батареї розмерзлися.

Майже всі люди роз'їхалися, залишилося зовсім трішки.

Усіх дітлахів позабирали, і ми майже не працювали.

З тих дітей, які, наприклад, поїхали до Лисичанська, мало хто пішов до школи. Здебільшого наші вчителі дистанційно з ними займалися. А ми вже вийшли на роботу з квітня. Тоді губернатор взяв під свій контроль відновлення школи.

Відбудували ми свою школу.