Леся Василівна провела вісім місяців в окупації на правобережжі Дніпра. На очах у неї і її односельців окупанти влаштовували провокації і знімали фейки

Мені 60 років, я проживаю в місті Снігурівка Миколаївської області. Вісім місяців ми були в окупації. 

24 лютого погода була гарна: температура приємна, сніжок пролітав. Але дуже було невесело на душі. Через наше місто постійно проходили танки, зброя йшла російська колонами. Дуже страшно було.

На початку були проблеми з ліками, хлібом. Ми згуртувались із сусідами. Ділились таблетками: у кого від тиску, в кого - від болю в серці, від голови. Було страшно, бо нас оточили в кільце і обстрілювали навколо. Для того, щоб зробити картинку, росіяни стріляли по багатоповерхівках. 

По нашій вулиці також стріляли. В кінці вулиці загинули чотири жінки. Коли тільки відстріляли, одразу приїхала швидка і їхні кореспонденти. Вони на камеру казали, що то українці обстрілювали. 

Ми чули постріли, бо це недалеко від нас було, і вибух був. Ми добре розуміли, що це росіяни нас обстрілювали. Наша українська армія такого не могла зробити. 

Не було води. Ми спочатку дощову воду пили. Без світла вже звикли. Їжу готували на цеглі на вулиці. Потім росіяни відкрили дорогу, і наші місцеві газ привозили, хліб почали привозити, ліки, і почалась торгівля у нас. За водою їздили до лікарні. У лікарні генератор стояв, і качали воду для людей. 

Діти виїхали. Невістка з дитиною в Англії знаходиться ще до сих пір, бо обстріли – вона боїться приїжджати. 

В окупації спочатку страшно було, а потім звикли. Постійно спілкувались з сусідами. О сьомій ранку збирались, дивились чи всі живі-здорові, і спілкувались, йшли снідати. Потім знову спілкувались, а потім почались городи. На городі щось садили, копали. Ввечері знову збирались, спілкувались, як десь хтось якусь новину почув. На горище з телефонами виходили, зв'язок шукали. 

Мабуть, це було 8 числа ввечері. Такий гул був у нас там, де центральна вулиця! Дивимось: росіяни тікають танками, машинами. Всі тікали. Мабуть, до ранку гул був і за містом, і по місту. Вийшли ми на ранок, дивимось: а росіян немає! Ми дивились новини, як вони тікали на Херсон,  а наші наздоганяли їх. Потім ввечері ми вийшли на горище до дітей дзвонити, і я побачила, як їде по вулиці машина, наш гімн грає, і кажуть, що Збройні Сили України. Ми всі плакали, а ввечері дізнались, що наші зайшли.

Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилась війна. Мені віриться, що влітку. Ми так цього чекаємо! Ми живемо на правому березі Дніпра, а за сто кілометрів від нас - лівий берег, і звідти обстрілюють. 

На Пасху чотири С-300 прилетіло до нас у Снігурівку. Розбили дві школи, Будинок культури. На другий день мопеди вночі летіли, ми чули. 

Хочеться вірити в краще, а яким воно буде, не знаю. Тут у нас залишилось багато колаборантів, які співпрацювали і обіймались з росіянами. Вони залишились, і ми не знаємо, як воно буде. Ми спеціальні служби повідомили, віримо в краще. Будемо працювати і відбудовувати нашу державу.