Щоденник війни: "Ми всі схожі на привидів… живі та мертві змішались…"

Ірина Реміш разом з друзями організувала штаб допомоги в селищі Димер (Київська область). 11 березня 2022-го Ірині й багатьом односельчанам вдалось евакуюватись із селища .

28 лютого. 5-й день війни

Що ми можемо зробити для Києва? Взірвали мости, заблокувавши дороги і себе разом з ними без їжі, води, світла, інтернету, тепла! Зате з орками, кадирівцями, чеченцями. Це грьобаний апокаліпсис! Без зброї, без чіткої координації, без військового досвіду, без ліків та хірургів. Чи нам страшно? Чи боїмось ми ядерної зброї? Чи готові ми стримувати орків лопатами і граблями?

…Ті, хто більше ніколи не встане і не вдихне і не відкриє очей – найкращий приклад того, як ми готові. ДО ОСТАННЬОГО УКРАЇНЦЯ, друзі! До останнього, окупанти!

2 березня. 7-й день війни

Димерська ОТГ розчинилася в повітрі… Приймаємо цей факт і йдемо далі. Анархізм таки в крові українців. Ми змогли організуватися. Стихійно, інертно, але змогли!

Два номери телефона з назвою «Координаційний центр Димерської ОТГ» звели всі кінці в одне місце. Консолідовані дії самосформованої оборони наводять лад в Димері.

Голод, друзі, страшна річ. З битами на пенсіонерів не попреш…

Російський та білоруський окупант тисне з усіх боків, та наш край виявився особливо жвавим та рясним на бойові дії. Люди без світла, зв‘язку, їжі, води, тепла, ліків та можливості дістатися до цивілізації!

З нами зв‘язався Червоний Хрест, міжнародні та місцеві журналісти, представники тероборони інших сіл, лікарні, держслужбовці, бізнесмени, депутати та військові.

Друзі, аби вивести це все на якісно новий рівень і вести перемовини з Києвом та знищити окупанта, ми маємо офіційно змінити владу з де-юре на де-факто.

4 березня. 9-й день війни

ХТО Я?

Це питання мені задавали сотні разів за останні дев’ять днів. Відповідаю для своїх і чужих!

Я – людина, якій не байдуже. Я не вмію спостерігати за кінцем світу, я волію його влаштовувати тим, хто порушує мій спокій.

Я не ВО [виконувач обов’язки] голови Димерської ОТГ [об'єднана територіальна громада], я не тероборона, я не матір Тереза, я не медик, не Червоний Хрест. Але мене і справді варто боятися, бо я мало чого і кого боюсь. Ну, всеодно мені на чутки, що мене шукає дрг [диверсійно-розвідувальна група] і розстріляють снайпери. Моя особа нікчемна для них, повірте.

Я та мої друзі просто змогли не розгубитися і організувати штаб допомоги людям. Через мене можуть знайти всіх тільки по одній простій причині!!! Бо я інформую про себе і від себе поточну ситуацію, і не боюсь кожного шороху в кущах, вільно пересуваюсь і не ховаю обличчя та ім‘я! Так, таке буває!

Тож, багато хто мене і так знав чи вже знає. Тисне міцну полденсівську руку та дякує зі сльозами на очах.

А я дякую їм за довіру і Вам, вороги та окупанти російські, які так згуртували справжніх українців і показали зрадників!

Запам‘ятайте одну річ. Якщо вас можна залякати автоматом чи дулом танка, ви смертний… Якщо ж ні – ВИ УКРАЇНЕЦЬ!

11 березня. 16-й день війни

Від КОРИДОРУ СМЕРТІ до гурту KARNA × гуцул-метал × КАРНА

Коридор смерті – це коли

- ти радше вмреш від кулі окупанта, залишаючи свій будинок, ніж їстимеш хліб з його рук

- ти даєш дітям пам‘ятку з інформацією про батьків, та адресою на всякий випадок

- ти пишеш собі на руці телефони рідних, аби твоє тіло могли передати близьким

- ти йдеш сім кілометрів у -5 градусів під дулами автоматів, звуками артилерії, опустивши очі вниз, аби не отримати кулю в лоба від бурятського загарбника

- ти проходиш розстріляний автомобіль товариша, а за твоєю спиною плачуть його діти, бо впізнали таткову машину та ще не знають про його загибель

- ти оминаєш нездетоновані снаряди, розірвані танки та кратери в землі на шляху до волі

- ти готовий пройти крижану воду вбрід, аби врятувати дітей від війни

- ти зустрічаєш українського військового, видихаєш і чуєш вибух і крики «лягай!», обмацуєш тіла дітей, знову видихаєш, встаєш та йдеш далі… до свободи!

СВОБОДА – це львівський теплий нічний прийом гітариста гурту KARNA, звукорежисера Океан Ельзи / Okean Elzy - Vlad  Yarun.

P.S.

Жора (9 років): «Мам, я відчув себе спецназом після такого. Виросту, стану військовим!»

Єва (11 років): «Я думала лише про одне, коли пролунав вибух і я впала на землю, що буде що дітям розповісти».

Настя (18 років): «Жора, хіба тобі не страшно було?»

Жора: «Та ні, нормально».

Расіянє, ви розумієте, що вас навіть діти не бояться і що вам кінець не тільки від наших чоловіків, а й від підростаючого спецназу, якому ви зруйнували день народження та декілька івентів у фортнайті?

13 березня. 18-й день війни

Сьогодні мій чоловік отримав зброю. Він тепер військовий. Військовий, а був айтішніком.

Форма – це, звісно, дуже сексуально, та є одна проблема. Я за сотні кілометрів від нього, бо моя посада – мама трьох дітей.

Я би дуже хотіла вбивати окупантів, та не маю відповідної професії! Мені дуже складно бути просто мамою, та я ніколи не залишу дітей заради жаги помсти. Мені лишається те, що я вмію робити – говорити та допомагати. Тисячі людей мотивує те, що я кажу чи роблю, і це надихає мене у свою чергу.

Ваша вдячність і сльози радості розчулюють мене. Коли ти стоїш в чужому селі, чекаючи на евакуацію разом із сотнею інших біженців, а до тебе підходить незнайомий український військовий… обіймає та каже слова вдячності просто за те, що ти той, хто ти є… Друзі, це неймовірне відчуття… 🙏

Коли ти не встиг вийти з вокзалу у Львові, а тебе впізнають і називають по імені – це значить ти зробив щось, що принесло користь іншим.

🇺🇦 Мої суперпривабливі українські військові, мені дуже шкода, що я не можу взяти зброю до рук і загинути чи вижити разом з Вами! Та я обіцяю і надалі Вас мотивувати, доки Ви в окопах. Хоч тепер я і не в окупації, де могла б героїчно загинути, і тим самим реалізувати фантазії багатьох хворих, диванних глибоко стурбованих мізантропів, я досі на війні і

ВІЙНА ГЛИБОКО В МЕНІ!

15 березня

Львівська область

Так боляче жити в мирних частинах України… Так важко усвідомлювати, що єдине, що тебе може влаштувати, це зброя і м‘ясо ворогів.

Немає сенсу в тому, що ти робив 37 років. Тепер хочеться лише вбивати всіх, хто порушив твій спокій.

Зареєструвались як біженці, сходила в тероборону.

Сексизм один суцільний – жінки сортують «гуманітарку», їм автоматів не дають… А на питання, чим допомогти, сказали: «Візьміть все, що треба». Від усвідомлення того, що то все для таких, як ми і привезли, стало дуже ніяково.

В окупації ти виживаєш, тут ти не розумієш, чому ти живий, а інші ні… Чому ці люди не відходять від теликів і моляться, чому їздять машини, працюють магазини і бігають діти… Є світло, тепло, інтернет, та немає бажання вдихати повітря, тільки битися. АГОНІЯ

За цю війну я вперше відчула, що змінила б материнство на свободу вільно приймати рішення та вбивати ворогів!

А поки я погана мама, яка допускає такі думки і не читає книжок дітям перед сном, бо не можу…

А саме недоречне в цій війни – це ФБ, інстаграм, такі пости і купа тексту! Тоді, коли є люди, які не те що не мають можливості прочитати цю писанину, а не мають можливості поїсти чи вилізти з окопу…

Я обов‘язково зберусь до купи і придумаю, як знищувати ворогів!

22 березня

Часто мене звинувачують у тому, що я не дбаю про безпеку своїх дітей. Що мала б вже бути у Лондоні чи в Берліні з моїм знанням мов. Що це хороша нагода влаштувати своє життя. Що у мене відсутній інстинкт самозбереження. Що я егоцентрична та вперта…

Так от!

Я ніколи нічого не робила під шумок, не граю в лотерею, не сподіваюсь на удачу!

Мої діти прожили в блокаді та в окупації два тижні і пройшли разом зі мною коридор смерті не для того, щоб лишити тут свого батька і влаштовувати десь там своє життя. Вони точно знають, де їхній дім та їхня родина. Вони маленькі сміливі люди, які виростуть дорослими свідомими громадянами.

Багатодітних чоловіків випускають з України, от тільки не всі можуть випустити Україну з себе.

І питання навіть не в патріотизмі, а в тому, щоб не тікати, коли тебе женуть з власного дому. І якщо цьому навчити дітей, то у нас є шанс на майбутнє!

Львів, я і досі намагаюсь прихистити себе та своїх дітей у твоїх стінах та допомогти вистояти Україні у цій війні.

24 березня

Два тижні в окупації

Два тижні в якості біженців в прекрасній родині у Львівській області

Любов, Валентин, Стефанія… Ці імена та обличчя асоціюються у мене з милосердям, турботою, самопожертвою, нацією. З такими людьми ти почуваєшся одним цілим, а не просто біженцем.

Так, у Львові є такі, які наживаються на війні. Це дійсно гидко і боляче. Але запам‘ятайте, зло діє тільки тоді, коли ви йому потураєте! Пропускайте повз мерзоту і цінуйте добро більше, ніж у мирний час.

Для нас настала інша доба війни, де ми включаємось в роботу, платимо за житло, відправляємо дітей до школи та допомагаємо Українській Армії вистояти тут, в Україні!

26 березня

Сьогодні до нас в будинок приходили «брати». Шукали мене та мого чоловіка. Обрили все, забрали жорсткий диск. Попросили номер телефону. Не допросились. Батьків не чіпали.

Якось довго роздупляється «друга армія світу».

Ми знали, що так буде. Але якби не моя публічність, то ми б нічого не зробили, не знайшли, не організували…

Хочу передати привіт рускім загарбникам! Бажаю вам вмирати повільно і страшно! Шукайте далі! У нас дуже багато цінної інформації! Основна – Україна переможе!

10 квітня. 46-й день війни

Ми всі схожі на привидів, живі та мертві змішались… Зловила себе на думці, що не хочу говорити про війну, про новини, про те, що пережили в окупації. Раніше чіплялась за українські та міжнародні ЗМІ, аби донести правду.

Сьогодні хочу мовчати. Неймовірна втома та непосильна ноша…

Останнім часом мій біль, який застряг глибоко всередині, може дістати лише музика, мистецтво… та близькі мені поодинокі люди. Сховатися подалі від страшних фото, емоційних розмов та співчутливих поглядів і фраз…

НЕ ЖЕРТВА, А ВОЇН. Тільки такі відчуття мене влаштують!

18 квітня

Сьогодні Львову прилетіло… Дим видно з моїх вікон. Є жертви.

Школа танців знаходиться в підвальному приміщенні в центрі міста за 10 хвилин пішої ходьби від моєї квартири. На 10:00 прийшли всі!

Чи етично тренуватися та виставляти відео з тренувань, коли гинуть люди? Так само етично, як прокидатися вранці, доки інші вже ніколи не прокинуться…

Як працювати, доки інших співвітчизників тримають у пекельному полоні? Як народжувати дітей, доки інші жінки ніколи не відійдуть від пережитого знущання?

Ми – їхня єдина надія на нормальне життя. Так свого часу відійшла я та мої діти

Сміятися краще, ніж плакати. Особливо якщо і те й інше марно. Ремарк.

Я знову на колесах!

Дякую всім, хто приклав до цього ручки і ніжки, і свій час!

Львів – не Київ! Тут от все таке кручене, вузеньке та одностороннє, що можна і натупить!

А ще я досі не засвоїла паралельну парковку, а тут без неї НІЯК! Бо паркомісць тут НІТ, метро НІТ і простору для машин НІТ! Ну, про бензин ви знаєте. Зате є велодоріжки! Тож, є чим зайнятися, буду веселити львів‘ян майстерністю паркування!

PS. А тим, хто вважав, що я хочу і квартиру, і машину, і роботу у Львові, передаю гарячий привіт! Так буває, коли ХОЧЕШ і щось для цього робиш і коли тебе оточують люди, які тебе віддзеркалюють!

22 квітня

Настрій НЕ святковий.

Не хочу нічого пекти, метушні та яєчних баталій.

Хочу, щоб у ці Великодні дні

1.      Згоріла Москва!

2.      Здох путін!

3.      Повернувся мир!

А поки зменшити злість і смуток виходить лише через спорт і музику.

27 квітня. 63-й день війни

• 6500 грн за ФОП отримала.

• 2200 грн від ООН на себе та на кожну дитину отримала (за березень). Буде ще за два місяці.

• Сьогодні оформила статус ВПО [внутрішньо переміщена особа] на себе та дітей. Нагадую, за умови подання заяви до 30 квітня, виплати будуть отримані за березень включно (2000 грн повнолітнім, 3000 грн – дітям до 18 років).

Під час подання заяв пролунала тривога, тож я войовничо заповнювала папірці просто неба!

1 травня

Ще одна весна…

Незвичайна, інша, нова. Війна перевернула мій світогляд. Все, що було актуально до війни, не цікаво сьогодні.

Люди то вражають, то жахають, то дивують… Я даю собі час. Час без рішень, сподівань, планів на майбутнє. Я не знаю, як буде, та я точно знаю, як більше не буде. Менше метушливих та пустих людей, менше докорів сумління та хворобливого альтруїзму.

Тримайся, Маріуполь, тримайся, «Азов», тримайся Україна! А ми затримаємо для Вас весну.