Щоденник війни: "Я не змогла вивезти з того пекла рідну матір – це найбільший мій біль…"

Те, що сталося з Маріуполем, неможливо зрозуміти, пояснити чи прийняти...

Щоденник війни:

Як ми вижили в Маріуполі та як покинули зруйноване місто...

Дуло російського танку було направлене в обличчя моєї доньки, на мого чоловіка і на мене...

Я повинна це прожити знову, висказати нарешті все те, що пережила, озирнутися та поринути у безодню аду, в який перетворилося моє колись квітуче місто на березі самого теплого моря, а нині місто-привид Маріуполь.

Найбільший мій біль – те, що я не змогла вивезти з того пекла свою рідну матір... І ось я ходжу по вулицям мирного тихого міста на заході країни, а перед очами стоїть моя рідна ненька посеред розтрощеного двору в приватному секторі Маріуполя...

ВІЙНА… В БУДИНОК ПРИЛЕТІВ СНАРЯД…

Ми не готувалися до війни, хіба можна до такого підготуватися!?

Запас харчів вдома був, в нас міцний будинок, є надійний підвал, на вулиці криниця. До нас приїхали пересидіти якийсь час дві подруги доньки, які мешкали у квартирі. За два дні до початку війни ми купили місячне цуценя вівчарки, ще була собака Ніка та кіт Тимко.

Спочатку навіть у підвал не спускалися, обстріли було чути, але десь далеко. Повідомлення друзів та знайомих у соцмережі про від`їзд з міста дивували та трохи обурювали – типу кидають рідне місто напризволяще – нехай вороги втікають, а ми ж в себе вдома...

Починаючи з 1 березня, обстріли ставали потужнішими – зникло світло та вода. Але газ був, тому в будинку було тепло, затишно, ми готували, що хотіли... До підвалу все ще не бігали, але спустили туди теплі речі та ковдри. Ще навіть був мобільний зв`язок – хоча нестабільний...

А ще ми знайшли старенький транзистор, там можна було зловити українські новини...

З 3 березня почалося жахіття, ми майже не спали, сиділи у підвалі, навколо нас усе грохотало. Ми навчились по звуках визначати – летить до нас чи від нас. Обстріли були інтенсивні та потужні, здригалися стіни, земля під ногами ходила ходором. Ми молилися та іноді слухали радіо...

Тиші майже не було – снаряди розривалися десь зовсім поруч кожні 10-15 хвилин. Звуки... дуже страшні звуки, ніби лязкіт металу, свист, коли летить снаряд, і ти причаївся і чекаєш – прилетить до нас чи в сусідню хату.

І ось, поки воно свистить, ти кожного разу прощаєшся з життям, обіймаєш чоловіка, тримаєш в своїх руках замерзлу долоню донечки, молишся.

Я думала лише про те, що, якщо вже прийшов час вмирати, то хоча б без болю, щоб відразу померти, без страждань...

Дві доби ми не спали, більшість часу проводили у підвалі. Ми не знали, що відбувається ззовні, але чули, як руйнувалися будинки наших сусідів... Нашу Волонтерівку просто розстрілювали....

5 березня ми були змучені вкрай – не спали та майже не їли...

Цуценя вівчарки ми забирали кожного разу до підвалу – воно, мале, не скавчало, спало собі під гуркіт снарядів... Ми назвали його Марік, хоча спочатку він був Джеком...

Найстрашніше було, коли наставала ніч, кожного разу ми не знали, переживемо її чи ні. Обстріли були дуже потужні – "гради", міни, інколи ми чули гуркіт літачків... які скидали на Маріуполь потужні бомби.

Ніч була темна – лишень палаючі поруч будинки сусідів та Азовсталь, що палав майже три доби, осяював місто.

Постійні вибухи, лязкіт металу, дзвін битого скла, свист мін, ракети "градів", гуркіт літаків – цей звуковий фон зводив з розуму... Інколи, сидячи впритул у підвалі, ми не чули один одного... Навіть себе іноді було не чути...

Наш Марік навчився спати та їсти під обстрілами у підвалі. Наближалася ніч на 6 березня – ми втомилися від обстрілів, вже було майже не страшно. Було скоріш пофіг – тож ми більше були вдома, бо в підвалі холодно, у чоловіка температура, дівчата та я почали кашляти...

Після опівночі стріляли дуже потужними снарядами, вони постійно летіли в наш бік, від нас майже нічого не летіло – ми розуміли, що українські війська відступили, ворог був зовсім поруч. Година ночі – страшно, стріляють сильно, але не часто – раз на сорок хвилин, раз у півгодини...

Ми бігли у підвал, сиділи, молилися, майже засинали, бо один вибух і тиша, один вибух і знову мертва тиша.... Всі втомилися...

Я сказала, що більше не можу у підвалі, змерзла та хочу трошки погрітися і поспати. Ми вирішили, що будемо вдома. Полягали на матрац на підлогу у самій безпечній кімнаті. Я навіть почала дрімати. І ось до нас прилетіло...

Будинок здригнувся, я побачила в темряві іскри, скрізь був дим, у горлі присмак крови та цементу, у вухах дзвеніло, ми нічого не чули.

Міцні дерев`яні двері у коридор вилетіли разом із луткою – на щастя вони впали в коридор, а не на мою доньку. Христинка спала якраз під цими дверима. Залізні вхідні двері в будинок були вигнуті в дугу та заблоковані.

У підвал ми виходили через ванну кімнату, там в нас вихід у гараж. В гаражі стояла наша машина Хонда CR-V, а у дворі автомобіль Дарки, подруги моєї донечки... Опинившись на дворі, ми побачили, що її машина перетворилася на сито – витікав бензин, автомобіль весь у дірках від осколків, також перебита газова труба – з неї йшов газ.

Більше ми нічого не бачили, було темно, страшно – ми сховалися у підвалі. А далі безперервний обстріл – геть до сьомої ранку ми не могли вийти зі сховища.

Ми вирішили їхати з двору – по радіо вперше оголосили про «зелений коридор», який буде відкрито. Ми вирішили їхати до драмтеатру на площу, щоб їхали цим коридором.

Наш будинок було зруйновано – від вибуху вибило вікна з рамами, всі двері вирвані, частини даху також не було, скрізь скло. Ми не могли знайти нашого кота... Похапцем збирали якісь речі, щось викидали – бо в нас тепер була одна машина, а нас усіх було семеро – мій чоловік і дочка, дві подруги доньки та сестра чоловіка зі своїм чоловіком. Збиралися уривками, бо обстріли продовжувалися – перерва між ними десь хвилин 20.

Прийшли деякі сусіди, допомогли витягнути розтрощене авто Дарки, щоб ми змогли виїхати з двору. Чоловік прибирав скло, аби вберегти колеса автомобіля.

Я розгублено озиралася посеред розбитого будинку. Ось моя улюблена кавомашина – яка смачна була та кава… Ось новенька морозильна камера, яку ми навіть не включили жодного разу. А у доньки в кімнаті новий диван, такий гарний та зручний.

Скрізь на стінах родинні фото – усміхнена донька з татком, ми усі разом на новому пірсі, ми в осінньому парку. Епізоди щасливого життя, що вже ніколи не повернеться.... Мої квіти... Мій дім, моя фортеця та прихисток...

Ось чоловік кричить, що треба у підвал, бо зараз прилетить. Кидаю усе, біжу, він за мною, падає на сходах та просто на спині скочується до нас униз... Плакати немає вже сили, слова молитви губляться у затуманеній та оглушеній голові.

Мені хотілося прокинутися і переконатися, що все це сон або просто там і померти. Бо те, що було в нас попереду, лякало неймовірно...

Було страшно уявити, що нам треба кудись їхати – туди, де стріляли так, що закладало вуха.

Ми сиділи та рахували, скільки в нас є часу між серіями обстрілів. Поодинокі залпи ми не брали до уваги – вирахували, що маємо хвилин 15-20. За цей час треба якнайдалі забратися від Волонтерівки. Я сказала, що хочу побачитися з мамою, хоч повідомити їй, що ми живі та що будемо їхати з міста.

Мама казала мені, що нікуди не поїде – хай вороги забираються, а вона у себе вдома!!! Ох мамо, мамо....

Побачились, похапцем обійнялися, поцілувалися, я плакала сильно, мама втішала, що все буде добре...

Їхати було страшно – нас у машині семеро – на дорогах обірвані дроти, кинуті спалені трамваї, автомобілі. Побачили мертвого собаку, якому осколком майже відрізало голову. Я плакала...

В ОЧІКУВАННІ КОРИДОРУ ТА ПОРЯТУНКУ

Ми заїхали за мамою Дарки з чотирирічною дитиною – вони також хотіли виїхали через «зелений коридор». В машині нас було вже дев`ятеро...

В центрі міста було добре. Люди ходили по вулицях, навіть ще працювали деякі крамниці, обстрілів майже не чути. На площі біля театру багато машин та людей, є поліція. Вражали мародери, які несли по п`ять шуб з цінниками з ЦУМа – вони навіть не ховалися...

Ми простояли біля драмтеатру кілька годин, та нам сказали, що ніякого коридору не буде.

Куди подітися, ми не розуміли. В нас більше не було дому. Але ми були живі

Вирішили їхати до моєї рідної сестри. Вона мешкала у багатоповерхівці на площі Кірова. Приїхали, поплакали, нас нагодували. В них ще був газ та трохи продуктів. Переночували та знову – на драмтеатр в очікуванні коридору. Марне очікування – ніхто нас не випускав.

На площі було близько 50 автомобілів, в приміщенні театру – тисячі людей з дітьми. Були серед водіїв відчайдухи, які розказували, що люди самостійно на авто прориваються до Запоріжжя. Дехто говорив, що такі поодинокі автомобілі розстрілюють. Питалися у поліції, чи можна їхати, але ніхто нічого не розумів.

Знову треба було шукати, де ночувати. До сестри повертатися не було сенсу – вночі у неї також зник газ, та й не хотілося їх об`їдати, нас було багато

Звернулася до нашого директора. Вона пустила нас в редакцію «Приазовського робочого» – ми раділи, це поряд з театром – ранком знову приїдемо на площу, вже, мабуть, дадуть той коридор! Бо ми ж чуємо по радіо – Верещук обіцяє!!!

Вночі вдарив мороз та випав сніг – ми спали в офісі на цементній підлозі, тремтіли від холоду так, що говорити було складно. Але в нас з`явилися деякі продукти – сир, печиво, трохи яблук, сосиски...

І знову площа драмтеатру, і знову немає коридору, і знову пошуки, де ночувати

Приїхали до родини Дарки – це приватний сектор за шлаковою горою. Там було два будинки – в одному був камін. Але нас було 11 дорослих та троє дітей 4 та 6 років. Продуктів зовсім мало – 1,5 кг картоплі на всіх. Але було печиво, крупи і тут майже не стріляли.

Звісно, ми чули вибухи, але до нас майже не прилітало. А ще тут була криниця та майданчик, де можна було зловити мобільний зв`язок та бачити усе місто, як на долоні.

Їжу готували на живому вогні, ходили по дрова та воду. Було непогано, але температура опустилася майже до мінус 20. Камін був в одному будинку і топили ми його тільки ввечері, економили дрова. Ми з чоловіком та його сестра з чоловіком спали в другому будинку – там було лише два градуси тепла. Ми мерзли дуже сильно, спати лягали у верхньому одязі – навіть в рукавичках.

Чоловіки голодували, нам, жінкам, менше їжі треба. А ще в нас був Марік, собачка також голодувала. Варили йому трохи каші, їв він шкурки від овочів та фруктів, полюбив яблука.

Я хвилювалася за маму – бо з її боку було чути надпотужні обстріли. Люди приїздили в це селище та казали, що на Мухіно йдуть потужні бої. А це недалеко від маминого дому. Я вирішила йти до мами разом з донькою та Даркою через невеликі вулиці.

Було страшно, дуже страшно, ми рухались майже бігом, пригинаючись під час обстрілів. Дорога туди й назад зайняла півтори години. Було чутно, що десь недалеко йде бій – вибухи змінювалися автоматними чергами.

Маму я побачила – ми плакали, в сусідню хату влетіла міна, в будинку мами зайнявся дах.

Але в мами дуже міцний підвал – там в цокольному поверсі три кімнати, є, де спати, продукти також в неї були, але вона не хотіла нічого готувати. Сказала, що поїде, якщо я її заберу. Я сказала, щоб була готова – треба машиною, бо пішки вона не дійде. Ми залишили мамі нашу адресу та схему, як нас знайти.

Тим часом в нас ставало все гарячіше – вже страшно було спати вночі. Прильоти були не тільки від нас, а й до нас долітало. Люди збиралися біля криниці – ділилися новинами. Сюди по воду почали їздити з усього міста. Криницю берегли, на ніч закривали на замок. Розповідали, що на Правому березі хтось влив до криниці мазуту – воду вже пити не можна було – люди там лишилися без води.

Одного разу до місця біля криниці прилетіло. Після вибуху зникла жінка – лишився лише один тапок та її шапка. Шукали її два дні – не було ані крові, ані тіла.

Знайшли через декілька дворів – вона була мертва. Вибуховою хвилею закинуло її на закинуте подвір`я. Закопали тіло в городі.

Після обіду мене знайшла моя рідна сестра – вона перебралася до мами. В її будинок на Кірова в квартиру на 4 поверсі влетів снаряд, в неї, на першому поверсі, вибило всі вікна та пошкодило двері, побило машину її чоловіка. Я зраділа, що мама не сама, вкупі легше вижити. А ще нас провідала кума Наді – власниці будинку з каміном. Вона привезла дітям гостинців. Хоча в самої двоє малих, вона поділилася.

Весь минулий рік я лікувала онкологію. Майже закінчила курс лікування – війна все відмінила

Але мені треба було промити підключичний порт. Це така штука, яку мені вшили під шкіру, щоб робити крапельниці. ЇЇ треба промивати раз на місяць, інакше тромбоз і капут. В мене була спеціальна голка та препарат, але вколоти і промити може не кожна медсестра. Хотіла сама спробувати – чоловік не дав. Тому вирішила звернутися у військовий шпиталь на плавбасейні – це недалеко від місця, де ми мешкали.

Пішли ми з Даркою, було на диво тихо, майже не стріляли. Під воротами шпиталю стояли дві автівки. Вони приїхали на дисках – колес не було, машини розтрощені.

Наші хлопці привезли пораненого – три кульових – у стегно та живіт. Хлопець був блідий, але у свідомості, його витягнули з машина на асфальт, потім переклали на брезентові ноші та понесли в будівлю шпиталю.

Ми пояснили на пропускному пункті, що нам треба медсестра. Нам сказали йти в плавбасейн – там відкрили кабінет меддопомоги населенню.

Зайшла без проблем, а там друг мого племінника Льоша – він лікар-анестезіолог. Почув, що потрібні медики, і прийшов – йому видали коробку з ліками та сказали працювати. В Льоші жінка на 20-му тижні вагітності. Він усе зробив – промив мені порт, але хвилювався, бо ніколи з таким не стикався. Добре, що в мене був спирт, бо йому видали тільки перекис водню.

Тут на плавбасейні ми побачили чергу – люди писали на руках номери аби отримати гуманітарну допомогу – продукти. Ми також записалися.

Сказали приходити завтра, а ще пообіцяли дітям окрему допомогу – ящик печива. Ми вирішили, що підемо завтра. Знов приходила моя сестра. Принесла нам трохи продуктів – навіть м`ясо – вим`я. Я їй також розказала про гуманітарку на плавбасейні, домовились там зустрітися.

Ніч була пекельна, обстріли не вщухали, літачки кидали потужні бомби на завод – я взагалі не спала та молилася. Ми розуміли, що треба кудись діватися – але куди????

Хотіли прориватися до мами в Садкі, але там йшли бої. Ми дивилися на палаюче місто.

Вже не їздили на площу перед драмтеатром. Про "зелений коридор" вже навіть по радіо не говорили...

З оглядового майданчика було видно, як димить та палає Маріуполь. Горів 23 та 17 мікрорайон, Правий берег та Зелінського...

Ранком 15 березня скрізь було чути вибухи, але ми пішли до плавбасейну за продуктами. Йшли вчотирьох – я, мій чоловік, Дарка та Надя з документами на двох дітей, аби взяти печиво.

Пробиралися майже бігом, було страшно. Тільки чули свист міни, пригиналися, падали на землю.

На площі перед плавбасейном було близько двох тисяч людей: пенсіонери, мами з дітками. В черзі за продуктами сказали, що ті номери, які нам писали, нічого не варті – по ним нам видадуть лише талони на продукти. Талони аж на 24 березня. Дітям по документам також нічого не дадуть – треба приходити з дітьми.

Нікого не хвилює, що обстріли. Хочете продуктів – ведіть дітей! Ми стояли і не розуміли, що нам робити далі, я виглядала сестру. Аж раптом прилетів снаряд...

Не на площу, а в військовий шпиталь. Це дуже близько. Площа здригнулася, людей засипало уламками цегли, осколками, люди кричали та плакали, хтось молився, стоячи на колінах. Але майже ніхто не розходився, їсти людям було нічого, тому чекали продуктів...

Я наполягала, щоб ми пішли додому, в мене була майже істерика. Я не хотіла продуктів, я хотіла просто вижити. І ми пішли, а невдовзі на площу прилетіло знову, і цей снаряд вже влучив у будівлю плавбасейну.

Ми бігли, а над нами свистіли осколки. Ми повзли попід заборами, а в нас за спиною волали люди на площі біля басейну.

Ледь дісталися додому, але там також було страшно. Міни, снаряди розривалися дуже близько – було страшно втратити машину – вона стояла просто неба у дворі.

Десь близько другої дня мій чоловік ламав гілля для розпалювання мангалу та рубав дрова – треба було починати готувати вечерю – їли ми два рази на день. Сніданок – чай з чимось. Вечеря – чи суп якийсь, чи каша, був ще буряк або горох. Ще було варення...

Я стояла у дворі біля машини – снаряд прилетів у сусідній будинок. Земля здригнулася, машина підскочила, в дім поряд зі мною влетів великий осколок – він вибив величезну діру в стіні. Мій чоловік ледве не загинув – його вибуховою хвилею відкинуло метри на два, закидало уламками розтрощеного будинку, в нашому домі вилетіли вікна.

В домі, куди влетів снаряд, жінці відірвало руку та ногу, її чоловіку розворотило лице та шию. Але ці люди були живі...

Жінка лежала на асфальті та просила перенести її в будинок – власне, в те, що від нього залишилося. Вона не кричала, навіть не плакала і не стогнала. Просила покликати куму, сусідку, аби попрощатися. Потім, коли чоловіки перенесли її в хату, вона просила, щоб пригостили їх ковбасою, яка в неї була прихована. Через півгодини вона поскаржилася, що їй холодно та відійшла в небуття. Поховали її прямо на подвір`ї.

Прилетіло і в нашу машину – тріснуло лобове скло та перестали закриватися двоє дверей з одного боку.

По радіо ми почули, що з Маріуполя виїхала самоорганізована колона у 2 тисячі машин та всі вони доїхали до Запоріжжя. Я сказала чоловікові, що, якщо переживемо ніч, то завтра о 6 ранку їдемо...

Вікна в будинку заколотили килимами, бо мороз був, та здійнявся ураганний вітер. До мами навіть не мріяла дійти – там йшов бій, було чути танки, пушки, "гради", а ще літачки. Я благала небо, Бога і усіх святих, щоб вночі не пошкодило машину та не прилетіло в будинок.

Майже ніхто не спав, дітей вклали в ванну. Вирішили, що їдемо всі – але в другій машині лише 5 літрів бензину, погнуті диски, спущене колесо та ледь працює коробка передач. За кермом буде Дарка, вона три місяці, як отримала права.

МИ ЇДЕМО З МАРІУПОЛЯ 

О шостій ранку ми були готові, але поки збирали дітей, качали колесо, час ішов. Я нервувала, бо скрізь стріляли.

О 6:40 ми рушили в дорогу, домовившись, що з другою машиною зустрінемося на виїзді з міста. Ми ще не знали, що виїзд з міста, то велика проблема...

Це було 16 березня, драмтеатр ще був цілий, але машин на площі зовсім не було. Ми дісталися площі та хотіли прямувати по проспекту Миру, але там неможливо було їхати – скрізь скло, дроти, повалені дерева.

Викрутивши руль, чоловік поїхав паралельною вулицею. Доїхали до "1000 дрібниць" та попрямували в бік Зелінського. Аж там пекло...

Ми їхали по склу, залізу та обірваним дротам. Їхали і не розуміли, куди. Чоловік кричав, що, якщо ми проколемо колеса, то всі загинемо. Ми кружляли дворами багатоповерхівок, що горіли. По вулиці були розкидані снаряди, скрізь вирви від вибухів – куди їхати, невідомо.

На тротуарі догорав труп людини. Ми були в паніці. Аж раптом побачили руський танк. Дуло танку з клеймом Z було направлене в обличчя моєї доньки, на мого чоловіка і на мене...

Ми були шикарною мішенню, башта танку завмерла. Досі не розумію, чому він не вистрелив. Чоловік викрутив руль та заїхав у якийсь провулок. Мені здавалося, ми вже не виберемося. Ми всі плакали та кричали: "Господи, допоможи!" І ми вибралися...

Через вузеньку вуличку доїхали до виїзду з міста, потім на Мелекінську трасу, та поїхали на Мангуш. Там було тихо, там не стріляли.

Ми два тижні не бачили хліба, і коли у Бердянську до нас підійшла жінка та запропонувала хлібину – ми всі, навіть мій чоловік, заплакали.

Наш Марік подорожував з нами, він навчився пити водичку із пластикового стаканчику, спати довго, аби не хотілося їсти. А нашу другу собаку Ніку та кота Тимка ми залишили в зруйнованому будинку на Волонтерівці. Ми лишили їм багато їжі, корму та води. Але ми їх лишили…

Пам`ятаєте куму, що приїхала до нас та привезла дітям смаколиків, хоча в неї було своїх двоє дітей? Пізніше ми дізналися, що вона під час обстрілу вийшла з хати – там лишились дітки, чоловік та свекруха – і в будинок прилетів снаряд – пряме попадання! Вона сама поховала своїх рідних – та навідріз відмовилася покидати Маріуполь…

Маріуполь знищено! Його немає, це місто – привид! Ми надто круто жили, ми були щасливі, ми розізлили орків на тимчасово окупованій території!!!!

Надто висока ціна за незалежність!!!! Але ми вижили…

Моє місто розстріляне та спалене, але незламне!!! Вірю, що воскресне Маріуполь!!!