Щоденник війни з Бучі «Хроніка трьох вікон»

Убивства мирних людей, похорони, голод, обстріли... Олексій Тарасевич витримав усі жахіття Бучанської трагедії і тепер хоче розповісти про це мільйонам. Свої щоденники й фотографії тих подій він перетворює на справжню збірку унікальних свідчень злочинів проти людяності. Назва книги вже є — «Хроніка трьох вікон».

Я проживав останнім часом… проживав у Херсонській області, де місце моєї реєстрації та мій дім — батьківський дім, який загалом я прийняв в управління. Рік я провів на Херсонщині, це Чонгарський півострів, селище Сиваш. До Бучі я приїхав, щоб провідати своїх батьків, які вже… Я вже немолодий, і вони — люди похилого віку.

І напередодні, 3 березня, 5 березня в батька день народження, тому я хотів бути поруч, поки це можливо. Це був безпосередньо початок подій, тобто 24-го було. І 24-го застало мене вже в дорозі, і 25-го я був безпосередньо тут. Перше, що я почув, — це оголошення про те, що скасовується певний рух електропоїздів. Але і в інформаційному просторі було відоме рішення в РФ.

Ви знаєте всю історію. Тобто якось підвищувався градус, але це ще не було так страшно.

Просто зрозуміло, що йдуть якісь політичні [події], переслідуються політичні цілі. Вони досить жорсткі, але про те, що це відбуватиметься безпосередньо тут, не було навіть припущення. Передбачалося, що це Луганський, Донецький регіони, якось так.

Тому була тривога, але страху ще не було.

Далі найсильніший страх настав 27-го числа, коли російська колона намагалася прорватися вулицею Вокзальною. Загалом колону зупинили. І найсильніший страх виник через те, що вибухав боєкомплект, який був у цих військових автомобілях. Дійсно, це було дуже страшно, але недовго. Тобто вже в другій половині дня, у принципі, довкола цієї роздробленої колони — ну, я так це називаю — там практично були народні гуляння. Тобто були молоді люди, дівчата, чоловіки, які загалом спостерігали цей весь розвал. Ще догоряли танки, ще димівся буквально розплавлений алюміній, який… Але, тим не менше, там були цивільні люди, не було жодних оточень, поліцейських, якийсь…

Тобто це було, усе якось оглядалося. Загалом люди збирали трофеї. Було дуже багато зброї, було дуже багато всіляких військових амуніцій, документів. Це не можна було залишати на вулицях. Люди просто це забирали ось так в оберемок. Тоді я побачив перші три трупи. То були азіати. І, власне кажучи, були інтенсивні дзвінки, зокрема від мене, на гарячі лінії 102, 911, як би які номери. Але жодної реакції — просто не брали слухавки. Тому ті так звані трофеї — вони просто були розтягнуті по квартирах. І, власне, на цьому інтенсивність якоїсь війни зупинилася.

Першого числа до мене звернулася сусідка й сказала, що якщо я маю можливість, то хлопцям ЗСУ біля торгового центру «Жираф» потрібні просто робочі руки для того, щоб копати окопи. Туди пішли безпосередньо з нашого кварталу, це було приблизно шестеро чоловік. І ще було теж близько 6–10 осіб із району Стеколки [Склозавод] — дорослі чоловіки, які просто з лопатами відправились. У нас був командир, його звали Роман. Він забезпечував коридор, тобто все це було тривожно. Не можна було просто так прийти на той самий блокпост біля «Жирафа», але в командира був зв’язок із командиром ЗСУ й нас пропускали. Ми працювали та поверталися додому. Працювали ми два дні. Першого російського солдата я побачив із вікна будинку. Їх було троє, що йшли пішки. Це було 3 березня, о 10:30 приблизно.

Було лише три хвилі, ну, як я їх так умовно розділяю, три хвилі. Перша хвиля загалом, як ми її називаємо. Мирні жителі були стурбовані власним життєзабезпеченням і дуже активно почали виїжджати, покидали свої будинки мої сусіди. У нашому будинку — це невеликий триповерховий будинок на два під’їзди — залишилося всього шість осіб. З них двоє чоловіків, я та Василь, мій сусід із 4-ї квартири. Решта літні. Чоловік — мій батько 41-го року народження та бабусі, старшій з яких 92 роки та яка зустріла свій день народження під час окупації. Думаю, 28 квітня, але я точно не пам’ятаю. Їй 92 роки. Тому ми були занепокоєні тим, щоб зробити запас води, якось розподілити продукти та…

Тоді вже електрики не було, і все згасло досить швидко: зв’язок, електрика, газ, вода. Ми залишилися просто як би на безлюдному острові з тим, із чим залишилися.

Далі ми чекали (загалом особисто в мене була така внутрішня надія), що військові воюють, мирні існують. І вони, за логікою, мали йти далі кудись на свою війну, там в окопи чи якісь свої військові табори. Але, власне, перша хвиля — вона існувала, і потім було кілька днів. Може, день-два, коли їхня присутність була точковою. Тобто вони проїжджали, кудись рухалися, їхали далі, але не були, не існували тут. За ними прийшла друга хвиля, яка рухалась інтенсивніше. І загалом я намагався вести щоденники й фіксував усе, що… Щоденники — умовна назва «Хроніка трьох вікон». У мене було два вікна, які виходять на одну сторону, і ще одне вікно з парадного у двір.

Друга хвиля — вона теж була більш насиченою, інтенсивнішою, але, у принципі, мирних людей вони не торкалися. Вони теж займалися якимись своїми побутовими, готували якусь їжу, добували з колодязя воду. Ну, узагалі якихось репресій, я не можу сказати, що вони тиснули на нас. Ми існували автономно, а вони існували за своїми військовими завданнями, які нас не торкалися.

І, нарешті, третя хвиля, коли військові Російської Федерації просто оселилися в нашому будинку, у наших будинках. Вони розмістили техніку.

Я достатньо, щонайменше раз на день, я виходив із дому. Я не був у підвалі, і моя мама теж, і батько не спускався до підвалу. Справа в тому, що в нас іще зберігався певний арсенал і мама прикидалася жінкою, яка не може ходити. Як би бабуся, яка не підводиться, але вона прикидалася. І щоб ця легенда залишилася цілісною, вона й не виходила взагалі ніколи з квартири. І коли російські солдати заходили до нас у квартиру, а вони заходили двічі, то маму не піднімали. А в дивані був арсенал, зокрема й документи, частину з якого ми таки віднесли на блокпост, до торгового центру «Жираф», і віддали військовим ЗСУ. Вони дуже зраділи раціям. Там були рації, там були якісь військові папери, зошити, карти. До речі, карти були, якщо я не помиляюся, 86-го року випуску. Але вони були з печатками «Для службового користування», «Військова частина» та інше. Це з розбитої колони, яке ми просто не знали, куди подіти.

І зброю ми теж зібрали із цієї розбитої колони. І зброю ми запропонували, коли копали окопи, запропонували, що ми принесемо. Нам навіщо воно? Але військові сказали, що «в нас цього всього достатньо. Поки ховайте, настане час — здасте українській владі». Ну а ховати як ми могли? У диван. Власне, так воно й зберігалося, весь цей арсенал. До цього по квартирах обходу ніякого не було, дві хвилі пройшли. Третя хвиля — була розміщена у дворі військова техніка Росії.

Я не дуже розуміюсь, але це були танки, були біля дитячого садка, у дворі були якісь бронемашини, вантажівки. І якогось незрозумілого призначення для мене також військова техніка. Їх було лише 15 одиниць. І вони дуже щільно, упритул до будинку, ставили свою техніку. І закривали її, перевертаючи цивільні автомобілі, будуючи з них ніби барикади. Вони займалися цим досить довго. І ще в цей самий момент, коли вони вже фактично оселились у квартирах… Усі квартири були абсолютно зламані. Єдине — вціліли ті квартири, де відчинялися двері. Вони після огляду квартири, зокрема моєї квартири, ставили позначку «ОСМ» і таку стрілку про те, що квартиру оглянуто.

Оглядали. Це не був обшук — таке, що все вивертається навиворіт, але все ж таки відкривалися шафи, вони підсвічували ліхтариком зверху й знизу, ставили запитання. Ми відповідали їм, що в нас немає жодної зброї. Ми займаємося науковою діяльністю, працюємо в системі Академії наук України, і ми абсолютно мирні люди. Загалом ці відповіді були прийняті як задовільні. Ось у цей час я, знову ж таки, чув, як на третьому поверсі — у нас 3-поверхове парадне — як на третьому поверсі лунають стуки. Я бачив, як солдат ніс велику кувалду й лом. Тобто вони зламували двері кувалдою та ломом.

Вони, я так розумію, для того, щоб закрити свою техніку від якогось погляду зверху, чи то дрони, чи то космічні... Вони закривали її, витягуючи килими, ковдри, усякі покривала.

Спочатку я не зрозумів, думав, може, їм холодно й вони так хочуть зігрітися. Ну а потім уже зрозуміло було — для того щоб розчинитися, щоб цю техніку не можна було з повітря визначити як військову техніку. Далі солдати вимагали всім одягнути пов’язки, і ці теж були білого кольору, як і в солдатів. Білі на передпліччі й на нозі. Цивільних зобов’язували теж надягати ці білі пов’язки і, як я здогадуюсь, це моє припущення, що російські солдати хотіли розчинитись. Якби вони хотіли виділити цивільне населення як окрему категорію, то був би, мабуть, якийсь інший колір задіяний. Але, тим не менше, це був обов’язково білий. Причому вони не погоджувалися, коли люди одягали, наприклад, білий халат, тобто халат не підходив, коли люди мали білі прапори.

Страшна була тиша, бо були безперервні, нон-стоп, цілодобово вибухи, бомби, арти, стрілянина, зокрема… Я чув стрілянину зі стрілецької зброї. Для мене було запитання: якщо вони вже тут два місяці існують, у кого ж вони стріляють?

Але це вже потім було зрозуміло, що ці постріли — вони були по мирному населенню, бо військових тут не було два місяці. І дуже лякала саме тиша. Потім я розмовляв зі своїми сусідами, друзями, і вони теж схилялися до того, що страшна була тиша. До вибухів ми вже звикли якось, а коли тиша була абсолютно глуха — ні собаки, нічого, просто повністю вакуумна тиша — це було страшно. Але далі від страху, напевно, будь-який контакт із росіянами…

Так чи інакше доводилося контактувати, наприклад, коли виходиш для того, щоб принести додому води, напоїти бабусь просто окропом, ти повинен був попросити в солдата дозволу.

І ось цей будь-який контакт — ти просто розумів, що він може тебе роздягнути, не знаю, взяти в полон. Це завжди був дуже високий ступінь тривоги, але, мабуть, не був страх. І, напевно, навіть коли ми після відходу, а вони саме пішли, вони просто втекли… О 05:30 відстріляв біля дитячого садка танк, і далі вони втекли. І ось коли вони втекли, ми знайшли тіла близьких нам людей. Я побачив сусіда, з яким… Я взагалі бачив і був присутній у той момент, коли його заарештовували й забрали. Ми думали, він у полоні, але потім знайшли тіло понівечене й зрозуміли, що він прийняв мученицьку смерть.

Але це вже не було страхом, це вже був якийсь перманентний шок, це було вже за больовою межею. Я думаю, що від страху, тому що простіше вбити мирного, доки він не взяв до рук зброю, будь-яку зброю, тобто це могло бути. Російські солдати перебували в стані перманентної небезпеки. Тобто не почувалися тут безпечними. Вони розуміли, що будь-якої миті може бути все що завгодно. І, власне кажучи, можливо, вони ще зривали злість чи куражились.

Через укріплення на торговому центрі «Жираф» вони не пройшли. Вони потрапили до Ірпеня, але не через «Жираф». Я знаю тих воїнів. Коли ми копали окопи, я особисто з ними, це справді були воїни — триста спартанців, що називається. Це не прості хлопчаки там у пілотках зі зброєю. Це були воїни, дуже добре екіпіровані, сповнені рішучості й духу. Росіяни регулярно (а це були лобові спроби пройти через «Жираф»), вони весь час там регулярно «отримували по соплях». Поверталися злі й, можливо, вони якось зганяли свою злість, убиваючи мирних. А може, просто від власної безкарності.

Російських трупів я бачив сім чоловік. Наших мирних я теж бачив близько п’яти-семи чоловік, крім тих, які вже були в могилах, а саме я безпосередньо брав участь у тимчасовому похованні, а потім в ексгумації саме двох людей — Василя Недашковського й Ігоря Литвиненка. Ось цих хлопців я просто виносив із підвалу прямо на руках. Закопував, викопував, але це вже було за межею больового шоку. Це просто треба було робити. І робили загалом, окрім мене, і кілька чоловіків, які були весь цей час в окупації та які справді герої. І про яких зараз... про них не говорять, але про них треба говорити. Вони, зокрема, боролися поруч зі мною, ну, отак от закопуючи, викопуючи, приносячи їжу, воду. Убогу їжу: картопля в мундирах — і бабуся вже живе ще один день.

Я вів, як міг, документував те, що коли мав можливість. Це фотографії, це якісь відеознімання. Це не завжди відеознімання, прямо дії. Це були вибухи, це були великі пожежі.

У щоденниках я записував усі події, які стосувалися мене. Тобто проїхала техніка — я чув звук техніки, що проїжджала, виглядав у вікно, фіксував час, фіксував напрямок, рахував, скільки цієї техніки, в який час, куди просунулось. Скільки її повернулося, кого я бачив, кого я чув. Усе це записував, і, зокрема, у щоденниках я записував, наприклад, температуру у квартирі, температуру на вулиці, скільки в нас залишилося їжі. Які новини ми отримували з… У нас було радіо, буквально детекторний якийсь приймач FM, і ми намагалися якось інформаційно отримувати: де, хто, який фронт, що зайнято, звільнено, де які постраждалі.

Звичайно, найголовніший знімок — це знімок тіла Василя зі всіма каліцтвами, які він отримав. Він справді прийняв мученицьку смерть, його просто замучили, а врешті-решт, у нього вже експертиза показала, що в нього був постріл у серце, на мою думку. Із тих тіл. Я ж із Василем... він же із сусідньої квартири. І ми дуже багато часу провели поряд, і він також разом зі своїм сином будував ці укріплення на «Жирафі».

Тобто ми до цього якось не підтримували стосунків. Ну, сусіди та й сусіди, «добридень — до побачення». А під час окупації ми дуже близько зійшлися.

І фотографія його понівеченого тіла — вона була знята тільки для того, щоб зафіксувати, що це не просто людина померла від інфаркту, або… Що це ось за фактом фотодокумент. Ця фотографія, напевно, найсильніша емоційно. Аж до того, коли Васю вже було поховано у дворі, то поряд проходив товариш, Василя товариш, молодий хлопець. Він дізнався про загибель, і я показав і сказав: «Дивися, що вони зробили з Васею». Показав цю фотографію — і хлопець (йому 25–27 років) просто знепритомнів буквально. Його поховали під вікнами його ж балкону, у дворі.

І спочатку думали, що це буде братська могила разом із другим невідомим, бо другий — потім це з’ясувалося — це Ігор Литвиненко, він лежав у такій позі, що неможливо було його ідентифікувати, просто ні обличчя не видно, нічого. А військові, українські військові, які вже першого числа, першого квітня були тут, заборонили нам його чіпати. Сказали, що його могли замінувати. І п’ятого числа поліцейські теж здалеку закидали «кішку» на мотузці, щоб просто тіло Ігоря зрушити з місця та дізнатися, є там вибухівка чи ні. Але «кішка» не чіплялася, а я вже був за межею ось цього болючого якогось чи то страху, чи збереження власного життя.

Я сказав: «Не робіть цього. Що треба?» — «Треба його прив’язати». Я спустився і прив’язав його за ноги.

І його з місця зірвали, а потім ми його ще із чоловіком підняли й поховали не поряд із Васею, а там, трохи осторонь, але теж у дворі нашого будинку. Як поховали? Просто щоб захистити його від тварин, ось цю кількість тіла. Просто закопали його тимчасово. Ось ці документи — я їх робив, розуміючи, що не треба, щоб їх знайшли. Але після того, як у мене мама лежить на арсеналі, там же лежав мій телефон, там лежали ці зошити. Я розумів, що не треба, щоби їх знайшли. Але я не міг цього не писати. Я, у принципі, я з дитинства вів щоденники нерегулярно, ну, мав як би досвід, і я просто не міг цього не робити. Тож я це записував. Далі з ними знайомі багато міжнародних інформаційних агентств. Я нікому не віддавав їх у руки. Єдине — я дав під слово поліцейському, слово офіцера. Він забрав і телефон, і щоденники, і дотримав слово — повернув їх. Я зараз не просто хочу, я пишу, я вже маю… Тому що щоденники, по-перше, вони писалися тезисно, багато залишилося того, що не написано почерком. Багато написано почерком зовсім нерозбірливим, тому що іноді я робив записи, просто підсвічуючи сірником. Однією рукою світив, іншою писав.

Зараз я працюю над тим, щоб цей матеріал рукописний переробити в якийсь читабельний текст. У вордівський файл, який буде наповнений, знову ж таки, де це можливо, ілюстраціями, фотографіями. Де не тільки хроніка — яка техніка куди просунулася. У цих щоденниках дуже багато матеріалу моїх особистих психофізичних переживань. Там звернення до дітей, коли я розумів, що я їх, можливо, ніколи вже більше не побачу. Я взагалі не знав, де вони зараз.

Тому це все… я розмовляв із листком, і зараз я хочу, щоб це отримало свій розвиток як книга. Багато представників мас-медіа — це і французькі видання, і німецькі. Зараз навіть скажу: Литва. Вони сказали, що «це дуже унікальні матеріали, і ми чекаємо, і ми сприятимемо в перекладі на європейські мови, редакціями»…

Для того щоб це були не просто якісь публікації в соціальних мережах, а для того, щоб це була повноцінна книга, яка розійдеться на мільйонну аудиторію. Зараз ось 150 сторінок набраного тексту вже існує, але це лише одна частина одного зі щоденників. Тому потрібен час, необхідні зусилля та робота. Я цим займаюся щодня.