Скворцова Анастасія Сергіївна, 15 років, Петропавлівський ліцей №1 Щастинської міської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Філатова Катерина Миколаївна

Війна…Найстрашніше слово для всього людства! Люди роблять наукові відкриття, будують ракети, планують складні інженерні конструкції, але ніхто не знає, як припинити мирним шляхом кровопролитну війну на Сході України!

Усюди тільки балачки, красиві виступи про мир на самітах та конференціях, «активна робота» організацій із захисту прав дітей… Все що завгодно, але тільки на папері… Тільки на папері…

Я – дитина війни! Для мене закінчилося мирне дитинство у 2014 році, коли почалися перші обстріли Донецька та Луганська. На той час я жила із сім'єю у найкрасивішому місті України – Луганськ! Перші вибухи війни ми почули недалеко від дому, неподалік від Макдональдса. Щоб якось нас, дітей, заспокоїти та відволікти, батьки запропонували поїхати на Азовське море до Бердянська.

Ніхто й гадки не мав, що цей кошмар затягнеться на довгі-довгі роки!

Протягом місяця ми перебували на морі, а з новин чули, що почався обстріл іншої частини міста Луганська. Повертатись не було куди… Мій тато працював у селі Райгородка Новоайдарського району. Ось туди ми й переїхали тимчасово жити…

Тимчасово… Оселилися у старому покинутому дитячому садочку… Щодня чули, як у небі пролітають снаряди, розриваються гранати.

Одного разу, коли дозволили перетнути пропускний пункт у Станиці-Луганській, ми поїхали до Луганська забрати теплі речі. Наближаючись до своєї квартири, обомліли від горя: вікна вибиті, скло розбите, стіни пошкоджені, жах…

Війна змусила мене перейти до іншої школи, в інший клас. Діти почали дражнитися та обзивати мене «переселенцем», говорили: «Навіщо ти взагалі сюди приїхала?». Я часто плакала, сильно переживала, не розуміла чому мене не сприймають, хотіла провалитися крізь землю.

Спочатку відповідала усім, що з радістю повернусь колись до Луганська. Згодом, закрилась від усіх дітей і навчилася не реагувати на їх образи та погрози… Сьогодні я живу у селищі Петропавлівка. Ми купили дім. Я знову перейшла до іншої школи.

Мені більш-менш комфортно, вчителі ласкаві й привітні. Учні з мого класу – не агресивні. Життя продовжується!

Для мене мир – це відсутність кордонів між містами однієї країни, це коли не має війни, коли йдеш спокійно до школи і не думаєш, що в будь-який момент може початися обстріл та загинуть люди.

Життя – це безмежне щастя, а якщо життя без війни – то це подвійне щастя! Хочу, щоб поруч зі мною завжди були мої найрідніші люди!