Віра Михайлівна з рідними вирішила виїжджати з Преображенки, коли дізналася, що вороги вже у сусідньому містечку. І це було максимально правильним та своєчасним рішенням, бо нині у Преображенці щодня гинуть люди. 

Мені 65 років. Я жила в селі Преображенка Оріхівського району. 

24 лютого я зранку ввімкнула телевізор і дізналася, що почалася війна, потім зателефонувала дітям. 

Ми сильно боялися, не знали, що робити. Не очікували, що таке може бути. Сподівалися, що будуть якісь переговори.

Коли вже в Пологи зайшли окупанти, а в Омельнику, що за сім кілометрів від нас, розстріляли пошту, в якій знаходилася дівчина. Сільський голова поїхав туди, щоб роздати хліб, і ледь повернувся, ми вирішили виїжджати. Спочатку в підвалі сиділи, не хотіли їхати. А коли племінниця сказала, що російські військові вже в Омельнику, ми швидко зібралися, сіли у своє авто й поїхали.

Нам розповіли, що в наше село прилетіло три ракети. Нашого сусіда вбило, дівчину поранило, чоловіка іншої сусідки також вбило, а її відвезли в Запоріжжя.

Зараз ми у Запоріжжі. Тут і житло шукали, і одяг. Спочатку поїхали на захід України, але там дуже дорого, тож ми повернулися в Запоріжжя. Нам вислали одяг з дому. Потім чоловік сам починав прориватися, домовився з сусідом і поїхав в село.

У нас в будинку вікон немає, дах підняло, гараж згорів, паркан і все навколо побито – тільки стіни стоять. На городі снаряд вибухнув – сусіда, кажуть, прямо навпіл перебило.

Пізніше я дізналася, що і його син, який захищав Батьківщину, також загинув. Взагалі, з тих людей, які залишилися в селі, щодня хтось отримує поранення або гине.

Діти наші виїжджали також, а потім повернулися. Зараз ми всі разом в Запоріжжі. Надіємося, що скоро все це закінчиться, може, щось від будинку залишиться.

Найбільше бажання – щоб закінчилася війна і ми повернулися додому.