Неоніла Миколаївна не захотіла виїжджати з Нікополя навіть попри те, що ворог щоденно обстрілює місто. 

Мені 88 років. Я з Нікополя. У мене є два сини. Менший працює електриком, зараз їздить з бригадою усувати пошкодження на лініях електропередач, а старший – на пенсії.

24 лютого в нашому місті була тиша. Ми знали, що почалася війна, але спочатку не відчули цього. Я добре пам’ятаю події 2014 року: тоді я гуманітарку збирала військовим і шкарпетки їм в’язала. Цього разу ми з синами уже матеріально допомагали нашій армії.

З гуманітарною катастрофою я не зіткнулася. Медикаменти купую одразу на місяць, коли пенсію отримую. Вода у нас постійно була. Електроенергію періодично вимикають, але це не страшно, адже все моє дитинство ми прожили без світла, але зі свічками.

Шокують регулярні обстріли Нікополя. Останні кілька днів було спокійно, а до цього гриміло добре. Наші завод і лікарню розбомбили.

Щодня відчуваю напругу. В підвал не ховаюся, тому що не вилізу з нього. Живу на валер’янці.

Коли ми переможемо, нам ще доведеться наводити лад в Україні.