До війни я мешкала в селищі Нововоронцовка Херсонської області. Зараз там проходить лінія фронту, ідуть активні бойові дії. Ми виїхали з сином. Дочка раніше поїхала, коли до них у село зайшли російські війська. Вона живе в Осокорівці. 

Я продавець. Була на роботі. Наше керівництво повідомило, що почалася війна, російські війська перетнули кордон, зайняли Нову Каховку і пішли на Херсон, а далі – у нашому напрямку. Було дуже велике напруження. Коли дивишся таке по телевізору – це одне, а коли відчуваєш на собі – зовсім інше. Спочатку нас не бомбили. Зайшли два БТРи, поїздили трохи, подивилися, що далі наші війська стоять.

Потім селище довелося евакуйовувати, але не всі люди поїхали. Щоразу було все більше прильотів, обстрілів. Зараз мешканці хочуть повернутися, але життя там небезпечне. 

Трудність – іти на роботу під обстрілами й працювати з людьми, а потім вертатися додому, коли тобі в спину стріляють. Така місцевість, що ніде не сховаєшся. Психологічно це дуже важко.

Важко було залишати своє селище. Зараз ми на Дніпропетровщині знайшли прихисток. 

Росіянам виправдання немає: ні звичайним людям, ні політикам. Ми трудилися, ходили спокійно на роботу, а через них мусили кидати свої будинки й десь їхати. Державна підтримка невеличка, важко зараз людям усе це пережити. Але я думаю, що все буде добре. Навіть діти допомагають солдатам: хтось співає, хтось свої вироби на продаж виставляє. 

Наразі в селищі перебитий водогін. Поки не було обстрілів, люди їздили й робили щось, але потім стало неможливо туди добиратися. Лагодити електрику хлопці й зараз намагаються. Їздять туди, хоча їх і звільнили, - як волонтери допомагають тим, хто там залишився. І з Кривого Рогу волонтери туди приїжджають. А щодо водопостачання – не можемо нікого знайти, щоб достукатися до верхів і все полагодити. Наша влада там самоусунулася, громади як такої вже нема.

Я виїжджала двічі. І двічі поверталася до селища, коли трошки втихало. Та й не було за що жити. На роботу ТПО не хочуть брати. А за що жити? От ми й поверталися до себе на роботу. Важко було. Спершу взагалі виїжджали, хто в чому стояв. А втретє поїхали назовсім, бо вже нестерпно стало. 

Хочеться, щоб був мир і спокій; щоб усі повернулися до своїх домівок, далі працювали й розвивали свою Україну.