Микола Пугач | Калинівка

"Село наше стерли з лиця землі"

Останнім вийшов зі свого села перед його окупацією й отримав вогнепальне поранення від російських солдатів. 74-річний Микола Пугач дивом вцілів, вибираючись із розбомбленої Калинівки на Донеччині на більш безпечну територію. Після тривалого лікування й кількох операцій чоловік оговтується від пережитого в шелтері для маломобільних в Дніпрі.

Своєю історією він поділився із кореспонденткою Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода).

Сидячи на ліжку в шелтері, куди його привезли з лікарні тиждень тому, Микола Пугач показує свої нехитрі пожитки: стара жіноча сумочка з документами та один пакет з речами – там капці й білизна. Це – все, що встиг взяти з дому перед тим, як його полишити.

Все, що вдалося взяти чоловікові з собою з дому

Мобільний телефон і філіжанку для чаю, каже, дали вже тут волонтери. Напис на чашці – «Життя вдалося» – сприймається як зла іронія, але чоловік намагається жартувати.

«Життя вдалося… Так-так. Ще пару років, може, поживу», – каже він.

Чашка з написом «Життя вдалося»

Микола Пугач розповідає: він народився на Сумщині, але все своє свідоме життя прожив на Донбасі. Одразу після школи пішов працювати. У Бахмуті, зокрема, – на насосно-фільтрувальній станції.

Вийшовши на пенсію майже півтора десятиліття тому, купив будинок з десятьма сотками землі у селі Калинівці за п’ять кілометрів від Часового Яру, кілька років доглядав за хворою матір’ю, хазяйнував.

«22 лютого 2022 року я якраз був у Бахмуті, але його почали обстрілювати, тому я поїхав у село. Звідти було чутно, як бомблять місто, але до нас не долітало. А потім, десь через пів року, взяли пів Бахмута… А потім – село наше стерли з лиця землі, зрівняли з асфальтом. «Іскандери», керовані бомби, ракети «С-300»… Де ще десь лишилися стіни від будинків – вони кидали з безпілотників», – розповідає він.

Життя під обстрілами

Під обстрілами чоловік прожив у селі ще майже пів року. Разом з односельцями ховалися в сусідському погребі.

Микола Пугач, житель окупованого російськими військами села Калинівка Донецької області, Дніпро, серпень 2024 року

«Сусід був хлопець хазяйновитий. Два дивани, зробив запаси провізії… До війни в Калинівці мешкало близько пів тисячі людей. Дехто виїхав, як ще почали бомбити Бахмут. Забирали родини, виїздили. Лишилося людей 30-40 таких, як я. Що ми чекали? Багатьом нікуди було їхати. Куди їхати, коли в тебе нікого немає й грошей немає? Приїдеш – запропонують спортзал на 500 людей, жменьку рису й склянку чаю. Тому й чекали люди», – розповідає він.

Микола Пугач

За словами Миколи Пугача, навіть під обстрілами в селі люди не голодували: волонтери доправляли крупи та консерви. Готували на вогнищі – газу не було.

«Коли люди повиїздили – вони брали документи й по сумці білизни, а більше – нічого. В кожному погребі лишалося і сало, і копчене м'ясо, і всілякі закрутки – і помідори, й огірки. Можна було жити п’ять років ще. Не було ні світла, ні газу, ні води. Але був резервуар з питною водою – ходили набирали. Готували на цеглинах, на вогні. Дров – повно… Все ж розбите. Люди скільки цінного пополишали, і телевізори, і дублянки – все погоріло», – згадує чоловік.

Вихід із села й поранення

Потім він залишився в селі сам – всі виїхали, каже Микола. Його хату розбили вщент. Два тижні жив у погребі, але й туди на початку літа – прилетіло. Тоді чоловік вирішив вибиратися з Калинівки. Потрапив під обстріл російських солдатів.

«Ракета – як лусне-е!... Посипалися й перекриття бетонні, і все. Мене сильно не травмувало. Якось вибрався, взяв документи, сумку – шкарпетки та труси, дві банки консервів і пляшечку води. Це було надвечір, але було ще світло. Думаю: піду пішки до Часового Яру, а до нього було кілометрів шість, година ходьби. Там лишалися люди, 600 з чимось людей.

Думаю: все одно ж вони будуть виїздити – то і я з ними. Ішов, а половину нашого села вже зайняли росіяни. Я дійшов до контори – а вони з посадки як лупонуть по мені з автомата, прошили ногу від стегна. Шість куль. Перебили кістку. А наші хлопці здалеку кричать: «Лягай». Я впав біля кущів», – розказує чоловік.

Микола Пугач тричі на день встає з ліжка

Врятували, розказує Микола, його українські солдати. Винесли на ношах до машини, дали знеболювальне й доправили до лікарні в Костянтинівці. За кілька днів його евакуювали до Дніпра, де в одній із лікарень йому зробили чотири операції. В медзакладі чоловік пробув два місяці – кістка зрослася.

Після виписки волонтери забрали його до шелтера для маломобільних і людей з інвалідністю, яким опікується громадська організація «Океан добра» та благодійний фонд «Схід SOS».

Микола ходить з ходунцями

«Пробую ходити з ходунцями, але на цю ногу поки сильно ставати не можна. Заживає, набряк ще не зійшов. Тричі на день стараюся пройтися. Туди йду, а назад – уже голова паморочиться», – жаліється він.

«Я – бомж, виходить. Квартира й дім мої – розбиті. У мене нічого немає. Оце, що держава дала, – мінімальну пенсію, 4 тисячі, – ото й усе», – додає Микола.

Наприкінці 60-х, згадує, він три роки прослужив на флоті в Росії, але росіян, говорить, ненавидить.

«Я не думав, що вони… Я служив у Мурманську, на крейсері «Мурманськ», це флагманське судно... А тепер, оці всі скабєєви, міхєєви, кісельови – народ у них зазомбований. У нас щодня гинуть сотні людей, ллється кров рікою, діти, старі – а росіяни ніби й не розуміють. Як можна ставитися до них? Путін, цей «гебіст» просто не хоче, щоб Україна була самостійною державою. Ця тварюка навіть не може переносити українську мову», – говорить переселенець.

Що далі?

У Миколи є близькі родичі, зокрема два брати, але з ними, говорить він, зв'язок втрачений – телефон з контактами згорів ще в Калинівці. На повернення додому, на Донеччину, чоловік не сподівається.

Життя в шелтері

«Думаю, швидко все це не закінчиться, як би нам не допомагали Штати, Захід. А в Росії оборонні заводи працюють вдень і вночі, виробляють зброю… Різні цифри називають – і 30, і 40 років тільки розмінування знадобиться.

Додому я вже, напевно, ніколи не повернуся. Буду доживати свій вік, де прийдеться. Жити, щоб не померти з голоду», – з гіркотою каже Микола.

Життя в шелтері

«Скучаю за Донбасом. Таки ж я там виріс, там друзі були. Найбільше згадується Бахмут, був містом-красенем, зеленим, студентським, для мене – так…», – додає він.