Мені 33 роки. Маю чоловіка, сина й доньку.  Коли почалася війна, я була вагітна. 

24 лютого ми прокинулися від того, щоб наш будинок тремтів від вибухів, які лунали на території військової частини, розташованої неподалік. Ми з чоловіком і сином взяли деякі речі, документи і виїхали до батьків у Вовчанський район. 

Два місяці жили в окупації. Потім під обстрілами поїхали в Лебедин Сумської області. Знайомі допомогли зняти житло й облаштуватися. Там народилася донечка. 

Коли ми виїжджали з Вовчанського району, то бачили на дорозі розстріляні автомобілі. Наше авто здригалося від вибухів. Ми рухалися в колоні з двадцяти автомобілів. 

Наша квартира в Харкові постраждала. У ній побита кухня й вікна вибиті. У березні до нас приїхала мама. Вона мешкала на кордоні з росією. Їй нікуди повертатися. Її село повністю розбите. 

Дуже чекаємо на нашу перемогу. Хочеться жити в мирній квітучій державі. Хочеться, щоб діти ходили до школи й більше ніколи не знали війни.