Толмачова Наталія, вчитель
Державний навчальний заклад "Немирівський професійний ліцей"

Війна. Моя історія

Ми живемо в такий час, коли фільми жахів не лякають. Страшно те, що відбувається в реальному світі зараз, бо лише тепер я зрозуміла цінність бабусиних слів: «Усе можна пережити, лиш би війни не було»…

По-перше, ми уже ніколи не будемо такими, як раніше і нічого уже не буде таким, як було до того страшного ранку 24 лютого, коли розбудив не сигнал будильника, не донечка, а якась тривога всередині. Спочатку, я не придала цьому значення, аж раптом хтось зателефонував чоловікові, він вийшов на кухню і щось тихо шепотів, щоб не розбудити малечу В голові було безліч думок, але й уявити не могла що трапилося насправді.

По-друге, пролунали найжахливіші слова, які перевернули життя із ніг на голову. Сльози, страх і розпач, куди бігти що брати, що робити, як пояснити шестирічній донечці, що відбувається насправді.

Як взяти себе в руки ˗ цього не знала ні я, ні я чоловік, хоч і не подавали вигляду. Ніхто і ніде достеменно не знав реальності ситуації. Поїхавши до садочка з донечкою ми помітили, що вулиці міста просто пусті і ніхто нікуди не поспішає. Прийшовши на роботу я вперше почула вибухи ˗ почалася паніка і сльози, зсередини усе просто розривалося на шматки. Стало страшно за донечку, бо вона була без нас в садочку та ще й потрібно було не подати вигляду, бо треба було заспокоювати учнів, адже крім того що я мама ще й класний керівник. Важко було триматися бо кожен боявся і не знав що усіх чекає завтра і чи воно взагалі буде.

Через годину у всіх групах на телефоні лунали слова: «Війна, тривожна валіза, евакуація». У місті панував ажіотаж, кругом тягнулися шалені черги і панував хаос. В цей момент над головами пролетів ворожий винищувач, деякі люди завмерли інші почали тікати, а я стояла і не могла ніг підняти від страху. Повернувшись додому страшно було вмикати телевізор і чути, що Україну бомблять, знищують та хочуть роздерти на шматки. Як зараз пам’ятаю, як ми зачіплювали вікна ряднинами, щоб не було видно світла, адже по новинах повідомляли, що висадився ворожий десант, а шпигуни ставлять спеціальні мітки по яких будуть відслідковувати об’єкти і бомбити їх.

Ситуація ускладнювалася, бо кляте поріддя ввійшло уже в Київ, Гостомель, Бучу, знищило українську «Мрію» і вбило десятки-сотень мирних громадян. Згодом знищило Маріуполь, Бахмут і безліч сіл та містечок. Багато злочинів проти мирних громадян і їх сімей вчинено клятими ворогами.

Деякі мої знайомі повиїжджали за кордон, я ж для себе вирішила, що залишуся тут – у себе вдома на своїй землі. Хоч ми уже більше ніж 600 днів постійно живемо в тривозі та в шаленому сумі за наших Героїв, які віддали життя за нашу Перемогу, я всіляко надіюся на мирне небо над нашими головами і намагаюся допомагати нашим ЗСУ коштами, продуктами харчування або іншими способами.

Серце крається від живих коридорів, де проводжають наших Героїв, від іскорки в очах, яка горить у хлопця, який пересувається містом на протезах, від жахливого болю і страждань, яке знову переживає наша згорьована Україна. Якби ж можна було повернути усіх загиблих від лап агресора, адже лише тепер усі зрозуміли, що наша сила в єдності. Тепер для нас є святими слова Кобзаря: « І на оновленій землі врага не буде, супостата»…

Отже, мені хочеться закінчити свою роботу доброю звісткою, ми йдемо на роботу до свого навчального закладу , тато дає свої мудрі поради, мама весела й жартує, чоловік поряд діточки щасливі, а наші Захисники – повернулися живими у свої домівки з Перемогою.