У нас, слава Богу, жити можна. Ми живемо в Харківській області: це пригород, від Харкова десь 27 км. Коли в Харкові прильоти, у нас чути, але нас дуже це не зачепило і в перші дні, коли на Харків наступали, і зараз.

Ми залишались тут. Батьки уже старі, казали, що нікуди не поїдуть. До нас приїхали люди. У нас було 11 чи 12 чоловік. Я подумала, що коли багато людей, то легше виживати. Молилася за всіх, бо я розумію, що ми війну дуже на собі не відчули.

Ми зідзвонюємось часто з тіткою з Вовчанська, то у них складніше: і вибухи, і світла часто немає. Їм вже за 70 років - не хочуть виїжджати. Ще одна сестра - у Харкові. Казала, що бачила ракети, бо на восьмому поверсі живе - страшно. Двоюрідна сестра була у Балаклеї окупованій. Виїжджала на декілька тижнів до дочки в Польщу, потім повернулася додому, коли вже звільнили Балаклею.  

Я бачу, скільки гине людей. Страшно, що діти гинуть. Дуже сильно ми постраждали. Ніхто не знає, як буде у дітей з психікою і здоров'ям. За них страшно.

Після війни будемо один одному допомагати. Ми й зараз стараємось долучатися до різних зборів. Зрозуміло, що багато не можу допомогти, бо зарплата маленька. Але хоч усі потрошку - і щось вже буде. А для себе після війни хочеться кудись поїхати відпочити. Зараз по мінімуму можна, та якось не дозволяє совість кудись їхати. Я думаю, коли буде перемога, з чистою совістю можна буде кудись поїхати відпочити.