Ми з Капулівки Дніпропетровської області. Жили й живемо в селі. Діти були поруч, зараз син зі мною, а донька й невістка з онучкою - в Польщі. Було життя – і не стало життя. 

Одразу ми не вірили, звісно. Були з друзями, розмовляли: говорили, що це неправда. А потім усе перевернулося з ніг на голову. 

Не хочу ні з ким спілкуватися. Сиджу цілий рік удома. Здається, що якісь веселощі – це зрада. Онуків не бачу, а вони ростуть.

З харчуванням нам допомагають добре. Та й ми ж - у селі. Звісно, не помремо з голоду. Тримаємося. Віримо в нашу перемогу. Так хочеться, щоб вона швидше була, щоб зустрітися з усіма.

У Росії сестра живе - я не хочу з нею спілкуватися. Вона мене вітає з чимось, а я кажу: «У вас свята, а в нас війна». А зі своїми тут усе добре. Рідні виїхали в березні, коли в нас почали стріляти. За кордоном їм також несолодко. Краще, ніж удома, немає ніде.

Шокувало, що ніби й цивілізований світ, а в нас війна гірша, ніж у 1941 році. Шокує, що росіяни – це нелюди, біомаса. Як можна знищувати все на світі? Вони воюють із мирними жителями, вбивають усіх підряд! Це не вкладається в голові. 

Я хочу, щоб війна до літа закінчилася, щоб хоч перестали ось так бомбити,  щоб окупантів вигнали. Вірю в це.