Сім’я з Мар’їнки пережила обстріли і втратила рідних ще у 2014 році. Потім вони полагодили вікна в будинку і жили далі, поки нова рашистська навала не зрівняла їх селище з землею

 Я з міста Мар'їнка Донецької області, мені 61. У нас війна почалася ще в 2014 році. Тоді о десятій вечора почався обстріл, виключили світло, перебили газ. На ранок всі були в шоці: квартири димлять, люди в паніці.

Тоді загинули сестра моя двоюрідна з чоловіком: ракета якраз пройшла через їхню квартиру. Сестру дістали одразу, а чоловіка - тільки через рік, тому що плиту потрібно було піднімати.

Ми тоді виїжджали у село за п’ятнадцять кілометрів. Тоді діти назад повернулися в Мар'янку, бо їм потрібна школа садок. Вставили стекла у вікна і продовжували жити. А ми, як пенсіонери, сиділи в селі, тому що другого житла не було. А вже у двадцять другому році виїхали зовсім у Дніпропетровську область, у П'ятихатки, і вже більше півтора року проживаємо тут.

У нас уже не було терпіння: ні води, ні світла, обстріли оці, а в мене ще двоє внуків. Тому діти настояли, що вже досить сидіти, і ми виїхали на початку квітня.

Їхали просто так, навіть не знали, куди. Дітвора в телефонах шукали, де хто прийме. І найшли в П'ятихатках хостел, на той момент там проживало 90 з чимось чоловік. Проживали ми там безкоштовно, нас там кормили три рази на день. Потім ми почали шукати житло в аренду.

Моєму чоловікові 63 роки, а його матері – 86. Ми тут зараз поряд мешкаємо, син тут влаштувався на роботу. Невістка сидить з двома дітьми вдома - у них уроки онлайн, до школи не ходять. Життя продовжується, але  повертатися нікуди.

Слава Богу всі живі-здорові і ніхто не постраждав. 

Мар'янки вже немає - одні купи цегли. З триповерхового будинку наче хто звалище зробив, і так - кожен дім. Від маминого приватного будинку залишився один фундамент. 

Жити ніде. Що буде далі - невідомо. Мали два будинки і дві квартири, і лишилися без нічого.

Хочу хоч яке-небудь житло, хоча б достойне, щоб можна було на старості пожити нормально і спокійно. За дітей переживаю дуже - вони також без житла залишилися, а внуки ростуть, і яке буде їхнє майбутнє – навіть не знаю.  Хотілось би, щоб швидше закінчився цей кошмар. Все буде добре і все буде Україна. Я думаю, що трошки потерпимо, і все воно повернеться на свої місця. Може, країна нам і допоможе, щось придбати чи побудувати.