Я мешканець Маріуполя. Жив там з батьками, молодшим братом і своєю дівчиною. 

Вдома я займався бізнесом - продавав товари через соцмережі. 24 лютого я прокинувся вранці, зайшов подивитися новини і побачив що коїться в країні. Сказав мамі і молодшому брату: "Здається, почалось".

Я поїхав заправити машину, була велика черга на заправку. Поряд з нами літав вертольот. І вже почалися обстріли. У продуктових магазинах були натовпи. Пригадую момент, коли у супермаркеті всі почули звуки перших обстрілів, припинили займатися своїми справами, повисла тиша і я побачив страх на обличчях у всіх людей. Тоді ще був інтернет і все було нормально.

Коли все розпочиналося, ми були впевнені, що Маріуполь така дуже надійно збудована цитадель, хоча можливо будуть пострілювати десь на околицях. Згодом ми зрозуміли, що потрібно втікати. На початку березня прилетіло перед гаражем, де стояв наш автомобіль. Він був пошкоджений так, що виїхати на ньому ми не могли. 

У моїх батьків у Маріуполі був бізнес. Вони вирішили там залишитись, щоб усе не розікрали. Три місяці ми залишались у місті, поки не зрозуміли, що не доводиться очікувати нічого хорошого. Тому вирішили виїхати. Ми виїжджали через росію і я повернувся в Україну, хоча міг залишитися десь в Європі. Тепер мешкаю у Києві у родичів. 

Нам відносно пощастило - ми мешкали у приватному секторі і поруч були криниці. З водою і з продуктами в принципі проблем не було. Важко було без світла. Незрозуміло було, де брати дрова на розпалку. Для мене найважчим було те, що я не розумів що відбувається в країні. 

Шокували смерть моєї бабусі і поранення дідуся. У них приватний сектор не побитий, але їм влучило в город під час того, як вони готували їсти. Дід вижив, хоч і отримав численні поранення, а бабуся ні. Її поховали поруч з двома сусідами. Одним з них був молодий хлопець мого віку, до того ж мій тезка. 

Було страшно, коли російські військові у нас ледь не забрали автомобіль. Ми переміщались по місту у пошуках найнеобхідніших речей, вони нас зупинили і зібрались нас висаджувати. Тільки втручання іншого військового нас врятувало.

У нашому приватному секторі всі будинки навколо нас розбомбили. Наш дивом вцілів. Старенька сусідка приходила до нас, ми її підгодовували, давали їй ліки. Її дім розбили, родичі виїхали. За місяць повернулись і її забрали. 

Ми боялись виїжджати, бо у нас був брак інформації. Люди, які повертались, казали, що по дорозі бачили цілі розстріляні колони автомобілей. Вижити в Маріуполі і загинути по дорозі не хотілось. 

Дорога в евакуацію була дуже важкою. Ми за три дні подолали 4 тисячі кілометрів, усю росію проїхали. Довелося пройти фільтрацію і допит на кордоні. Я два тижні провів в Європі, купив квиток і приїхав в Україну. Серед моїх знайомих немає жодної людини, хто б через росію повернувся б в Україну. Всі залишились в Європі. А я вирішив повернутися. 

Війна закінчиться тільки силовим шляхом. Потрібно гнати окупантів. Я так вважаю. 

Дуже хочеться додому. Незважаючи, що Маріуполь - це місто розбитих надій, але свій наступний день народження, я хотів би відсвяткувати саме там. Але при окупації там жити, як на пороховій бочці. Хто з автоматом, той і правий.