Я з Маріуполя. Мешкала там з донькою. У перший день війни я прокинулася і побачила в новинах, що почали обстрілювати Київ. А потім почалися обстріли і у нас. Вони дійшли до нашого будинку. Ми навіть не уявляли, що таке можливо. Ми в це не вірили.

Не вистачало харчів, бракувало медикаментів. У нашому будинку ховалися люди з Лівого берега, деякі були поранені. Неможливо було знайти лікарські засоби.

Воду ми ходили брати до моря. Там було забруднене джерело, але ми звідти брали воду яка є. На ній готували їжу.

Їжі не вистачало. Використовували запаси, які в кого були. Потім шукали розбомблені супермаркети і просто з підлоги збирали крупу - де що залишилося. В одному з таких супермаркетів я знайшла буряк. Потім його варили і їли.

Найжахливішим було, коли почалися бомбардування з літаків. Це було дуже страшно. Було відчуття безвиході.

Був один приємний момент. Одного разу, коли я шукала мобільний зв'язок, я вибігла до магазину. Там були українські військові, які роздавали людям коробки з шоколадом. Ми тоді повірили, що нас не залишать, що ми під захистом.

У перші дні війни я була на роботі. Коли нам оголосили простій, виїжджати вже було запізно. У мене не було власної автівки. Згодом знайомі допомогли мені виїхати з донькою. До моєї сусідки приїхав племінник своєю машиною. Вона була пошкоджена, але на ходу. Я дуже його попросила, щоб він вивіз і нас і собакою. Він узяв ще двох жінок, і ми поїхали.

Ми виїхали до Мангуша. А потім я знайшла перевізника, він нас вивіз до Бердянська. У Бердянську ми заночували у школі з сусідкою. А там знайшли людей, які просто нас взяли у свою машину. І ми поїхали колоною до Запоріжжя.

Там нас дуже гарно зустріли: були волонтери, які нас нагодували, напоїли і розселили по дитячих садках. А потім ми виїхали у Дніпро. Зараз ми у Мирнограді. Тут моя мама, тут я народилася.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Я хочу лише, щоб окупанти покинули нашу землю. Я не знаю, як це зробити. Своє майбутнє я бачу мирним, без війни.