Губар Еліна, 15 років, Мирнодолинська ЗОШ I – III ст., с. Лоскутівка, Луганська область

Есе «День, коли для мене почалась війна»

Сьогодні багато хто з нас знають слово «війна». Кожен розуміє його по-своєму. Але для мене є свій день, коли почалась війна.

Я звичайна українська дівчинка Губар Еліна. Живу в селі Лоскутівка. З того часу пройшло вже сім років. Мені зараз 14. Одного літнього вихідного дня (липень 2014-го) всією родиною поїхали в сусіднє село Рай-Олександрівка. По дорозі ще сфотографувались у соняхах. Були такі веселі і щасливі, раділи красі навколишньої природи.

Мама з тіткою Тетяною порались на подвір’ї, тато виносив стиглий часник та цибулю. Я з сестрою Аделіною допомагали вибирати. Бабуся сиділа під яблунею в затінку і складала все це в кошик.

Десь по обіді ми почули страшний рев, який накочувався все ближче й ближче. Раптом тато закричав щосили: «Швидко всі на землю!» Це пролетів літак, ніби хотів захопити дах на хаті. Ще мить – і задрижала земля під нашими тілами. Тільки тітонька не лягла, вона стояла з піднятими руками до неба і щось голосно кричала, кричала...

Ще декілька секунд – і знову земля підстрибнула. Всі дуже злякалися. Голос, гомін. І ми, і сусіди вибігли на вулицю подивитись в бік, звідки валив густий чорний дим. Тато вибіг на бугор подивитись, чи не горить наш дім.

Виявилося пізніше, що це був авіаобстріл військового містечка. Одна тільки бабуся залишилася сидіти під яблунею і тихенько плакала. Я підійшла до неї і спитала: «Що це таке, бабусю?» У відповідь: «Це війна, онуко, війна».

У свої сім років я ще не знала про бомби, БТР, танки, гаубиці, «сушку». Впродовж літа деякий час жили в погребі. Туди знесли їжу, медикаменти, теплий одяг, ковдри, документи, іграшки, свічки, молитовник, ікону. Згадую – аж лячно стає. Всі молилися і просили Бога, щоб скоріше закінчилося це страждання і страхіття.

Я була ще маленька, весь час казала мамі, що хочу до своєї хати, у своє ліжечко. Невдовзі почалися заняття у школі. Зовсім недалеко чути грохіт снарядів. Так дотягнули до Нового року, пішли на канікули.

Ми живемо в своєму світі, і реальне життя інше. Відтоді всі так і говорять: до війни – після війни. Тепер я усвідомлюю, що живу в роки воєнного конфлікту.

Сьогодні боляче згадувати Водохреща 2015 року. Ввечері мама, я і старший брат Сергій були вдома. Почули близькі вибухи на вулиці. Мама швидко зорієнтувалася і сказала бігти у спальню під ліжко.

З вікна, з боку городу громихнуло, засяяло. Дах ніби піднявся і впав на місце. Стало тихо, темно, серце калатало від страху. Мама заплакала, я деякий час не говорила. Тато забіг до хати і був дуже радий, що ми живі. Він сказав, що снаряд розірвався у нас біля колодязя, перебило світло, увесь дах у дірках.

На деякий час нам прийшлося виїхати до міста. Було боляче покидати домівку і тата, який вирішив залишитися. Подорослішавши, я усвідомила вагання батьків, чи покидати Батьківщину, чи ні. Наша місцева поетеса Наталія Михайлова написала вірш «Я так тебя люблю, мой дом»:

«Бежать ли прочь куда глаза глядят

От ужаса войны и сморода гари,

Туда, где, может быть, и приютят,

Где тишина, а в небе нету зарев.

В чужом краю меня не ждут,

Таким, как я, найдется вряд ли место.

Глаза чужие спину мне прожгли

Упреком в том, что из другого места».

Сьогодні я усвідомила, що мир, саме для мене – коли я вдома разом зі своїми батьками. Не чути розривів, не бачити жахів війни – це мир.