Ми жили в Бериславському районі Херсонської області. Було в нас житло й робота, діти ходили до школи, все було добре. Ранком 24 лютого мені зателефонував брат і сказав, що почалася війна.

В перші дні в магазинах стало пусто - я не могла навіть купити хлібину, щоб дати дітям щось їсти. Ми проживали в будинку, зрозуміло, що господарство є. У нас там було м’ясо, картопля. Але дітям хочеться чогось смачненького, а в магазин прийдеш - там немає нічого, і невідомо, що буде далі.

Тижнями не було світла, газу не було. Від п’ятої вечора до ранку були в повній пітьми. Боялися засвітити ліхтарики, щоб окупанти не бачили, що світло з’являється. Спали на одному ліжку одягнені. Тяжко це все згадувати.

Ми бачили колону за машинами – то люди виїжджали з дітьми. Тож і ми шукали, з ким виїхати. Сіли всімох у п’ятимісну машину, їхали цілу добу. Це було важко, але ми терпіли. У нас перевіряли тільки документи і багажник, бо з нами були діти. Не так, як інших заставляли виходити, роздягатися. Коли мого сина 17-річного запитали, скільки йому років, я трішки перехвилювалася. Але нас пропустили.

Моя мама, брат та чоловік залишились, зараз зв’язку немає вже два дні, тому що у них немає світла. Вони намагаються не виходити, сидять вдома. Десь чутно вибухи. Бояться що буде перевірка будинків, яку рашисти роблять кожного місяця, але мої родичі з ними не контактували. Ну, по телефону також багато чого не скажеш з окупованої території. 

Ми вже п’ятий місяць живемо окремо, не знаємо, як повернутися додому та налагодити звичайне життя, і як воно буде далі. Діти також скучають за родичами, за батьком, за бабусею.