Принцевська Тетяна, 15 років, ЗОШ I – III ступенів № 6.

Розплющуються маленькі оченята. Вони вперше бачать яскраве сліпуче світло. Малятко робить свій перший подих – голос маленької людини пронизує повітря. Ще одна невинна душа з’явилася на світ. Яка ж доля цієї людини? Я сподіваюсь, що вона буде щасливою.

У далекому 2014 році почувся перший постріл. Мені тоді було вісім років. У своїй сім’ї я була щасливою.

І я вдячна за це своїм батькам, родичам, які оточили мене любов’ю і теплом. І саме тому війна почалась для мене дещо пізніше.

Ранок розпочався прекрасно, яскраві сонячні промені було відчутно навіть крізь зашторені вікна. Вони лагідно змушували мене прокинутися, відкрити очі та з усмішкою сказати собі: «Сьогодні обов’язково станеться щось хороше». Але десь щось гуркотіло, було чутно постріли.

Вдома ми були удвох із татом. Мама вже була на роботі, бо вона працює в лікарні, а на той час вже було багато військових, постраждалих у запеклому бою, та й звичайних людей. Здавалось, що вони до цього не причетні. Та так і є.

Але це війна, а в ній, як правило, справедливості на макове зернятко. По суті, війна порушує всі закони природи, закони всього живого. Вона занадто рано кличе смерть забрати невинних.

Приблизно опівдні ми з татом, скориставшись гарною погодою, пішли гуляти в парк. Було літо, усе навколо було зелене-зелене, розливалися пахощі напоєного свіжістю повітря. Ми з татом на прогулянці. Лагідний вітерець розвиває моє розпущене, довге біляве волосся. Ідучи алеєю, ми зайшли в магазин поласувати морозивом.

Все було добре, початок літа вабив різнокольоровими фарбами, а на дитячих майданчиках чутно радісний галас дітей. Здавалось, ніхто не може порушити ідилію, але виявилось, що все ж таки може.

Варто було тільки підняти голову, подивитись на безхмарне небо і побачити, як летять військові літаки.

Вже тоді почала відчувати, що щось не так. Раптом почувся гучний вибух, потім другий, третій… мурашки по шкірі. У мене стислося серце. Ми з татом швидко побігли додому. На щастя, ми були недалеко. Зв’язку не було, тому подзвонити рідним та упевнитися, що вони живі-здорові не було можливості. Саме тоді я усвідомила, що почалась війна.

Тато лишив мене ховатися, а сам пішов за мамою.

Згодом вимкнулось світло, не стало води, було страшно і тривожно. Дитяча душа тремтіла, вона ніби шепотіла у порожнечу: «Я не хочу війни, хочу спостерігати за бджілками».

А далі були щоденні обстріли, розбиті будинки, перелякані та навіть убиті люди, покинуті домівки.

Цей день тривав вічність! Попереду сім довгих, страшних воєнних років. Та спочатку треба було пережити цю першу найважчу ніч.

І хто ж нам пообіцяє, що ми прокинемося?

Розплющуються маленькі оченята. Вони вперше бачать яскраве, сліпуче світло. Малятко робить свій перший подих – і дитячий плач пронизує повітря. Народилося життя, народилася людина…

І хто зможе подивитися цьому янголяткові в очі та впевнено сказати, що його життя тільки починається, і воно обов’язково буде без війни, а значить, щасливе. І воно, життя, обов’язково принесе на вишитому рушникові мир і щастя цій людині, в кожний дім, у кожну українську родину, в мою країну, що зветься Україною.