«Сім місяців чоловік не дожив до нашого 50-річчя»

Зателефонувала подруга моїй невістці: «Якщо можете, виїжджайте звідси, бо о 10 годині почнуть бомбити Мар’їнку, або готуйте підвали, щоб ви в підвал заховалися».

Ну як, куди їхати, що їхати? Ми вирішили залишатися вдома. Звісно, було дуже страшно, дуже. Як летіло, таке летіло! Не думали ніколи, що нам доведеться таке пережити. Це дуже страшно.

Сиділи ми, мабуть, дні три в підвалі. Так ото щось вискочили, у холодильнику щось там взяли, з’їли щось і знову в підвал. І ми ото швидко на машини і виїхали в Курахове. Там у мене сестра, племінники. Ми виїхали до них. Кинули все: котів, собак, курей. Бо це дуже страшно. Передати неможливо.

Жили там. А тоді люди почали вертатися додому. Була стрілянина хороша, але вже такого не було.

Розірвалася міна, осколками побило усе. Позабивали ми вікна дошками, та і все. А одного разу в дочки біля двору розірвалося. Теж полетіло скло. Видно, вибуховою хвилею пішло і полетіло скло. Втретє – так тут і дахи в людей полетіли, і все полетіло. Страшне. У мене вікна полетіли знову-таки.

Найважче було, що в мене чоловік дуже хворів. Скільки я не возила його і в Запорізьку область лікуватися, і в Курахове, і тут, в Новосьоловці по лікарнях їздили. Кажуть, операцію робити. Зроби йому операцію. А тоді хірург каже: «Ви б з’їздили МРТ зробили, тому що щось дідусь нехороший». Ну, поїхали ми в Краматорськ, зробили МРТ. Тоді сказали мені, що не намагайтеся нічого робити – четверта стадія раку...

Приїхали додому. Він: «Я не хочу ніде, тільки дому». І це ж ми вдома. Тут війна, стрілянина. На нього неможливо було дивитися без сліз. Він тут сидів на дивані, а я там у кухні ридала. Він: «Що ти? Ти що?»

Як помер він, я біля нього сиджу, стріляють, страшне. Оце біля нього сиділа весь час. Була ніч. Я думаю, як я буду ховати? Ну, слава Богу, якось так поховала. Удень вони менше стріляли, вночі вони більше стріляли.

Ось сусід, 54 роки, теж рак. Він помер 12 березня, а мій чоловік – 12 квітня. Місяць різниця між ними. Хлопці. Війна мені – подвійне горе. Тут стріляють, а тут дідусь. Ми сім місяців не дожили до нашого 50-річчя. Я йому казала: «Тримайся, тримайся». А він: «У мене вже сил немає, я вже не можу».

Важко. Болячки ці замучують. Ось не встигла взяти ліки – вже закінчуються. Треба йти знову брати. За минулий рік двічі лежала в лікарні. Везли на швидкій. Проблеми з судинами головного мозку, голова. Лікуватися дуже дорого. Це нестерпно. Тиждень пролежала – три тисячі немає.

Зовсім по-іншому стала дивитися. Сиджу оце і думаю: «Для чого оце будувала? Війна. Навіщо я оце я купляю? Ну воно мені потрібно? Хапали те золото, те все. Золото, звісно, пішло все дідусю. Вони ж дорогі ліки, знеболювальні. Я продала золото і купила чоловіку знеболювальні.

Сумую і про життя, і про все, що було добре, як було... Кому воно потрібно оце все?

На що сподіваємося? Щоб скоріше мир настав. Це найголовніше. Щоб не було, що я лягаю спати і думаю: чи будуть стрілять, чи не будуть, і куди воно летить, і звідки воно летить, і куди воно прилетить.