Василь Петрович виїхав з Оріхова і тепер лише іноді навідується додому. Він сподівається, що одного разу зможе остаточно повернутись, щоб відбудовувати місто.

Ми з Оріхіва. Містечко наше якраз на лінії вогню. Навколо нас все окуповано, тільки Оріхів та Гуляйполе тримаються. Бомбардують нас днями й ночами: не залишилось жодної цілої будівлі. Світла, газу та води немає, тож довелося виїхати у Запоріжжя. Навідуюсь в Оріхів собак і котів підгодовувати, поки є можливість. Люди їздять, зараз навіть маршрутне таксі ходить. Аякже, люди переживають за майно, намагаються якось відновити, підлатати. Колись треба ж буде повертатись.

Виїхали ми, коли поруч з нашим будинком снаряди порозбивали хату та магазин.

У нас також вікна повилітали - дуже сильно почали обстрілювати  приватний сектор.

В перший день війни я був на роботі – займався опаленням лікарні (я в тепломережі працював). Спочатку в нас було тихо. Вибухало десь далеко, здавалося, що до нас не прийде. А коли довелось завали розгрібати і я на власні очі трупи побачив, стало моторошно. За 70 років українці з росіянами породичались, думали, що одна сім’я, а воно он що виявилося.

З харчами проблем не було. У багатьох якісь заготівлі були, гумантірку давали і дають. Фонд Ріната Ахметова допомагає дуже: харчові набори дає. В такі часи це дуже велика поміч.

Найважче, що в нас тут тепер безробіття. Кожен думає, що зима прийде, а зараз немає змоги щось заготувати чи прикупити. І як зимувати? Оце саме страшне. Ще й обстріли. Не знати, куди поцілять наступного разу.

Моя дитина навчалася у ВУЗі, а його розбили. Тепер як складеться її доля? Ні освіти, ні професії - яке буде її майбутнє?

Ми виїжджали на тиждень-два, а вже три місяці по чужим квартирам поневіряємося. Швидше б все закінчилося, щоб можна було працювати та все відновлювати.