Ярмак Орина, учениця 9 класу Харківського ліцею №62

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гряник Людмила Григорівна

Війна. Моя історія

У кожної сім’ї буває чорна смуга… Для моєї родини вона почалася 24 лютого 2022 року. Той день почався незвично рано - о четвертій ранку, коли ми почули перші вибухи. Саме тоді моє життя змінилось!

Сірі й холодні стіни, тьмяний ліхтар, вибухи та свічка, біля якої молилися дорослі. Здавалося, це важкий нав’язливий сон! Коли ж пролунав черговий потужний вибух, я до кінця усвідомила все, що відбувається. У той вечір я вимкнула всі свої емоції, але це було помилкою.

Минули 9 днів від початку війни, наші очікування на швидке завершення цього жахіття не справдилися, і ми вирішили поїхати з міста. У той час у мені вирували емоції, але я їх пригнічувала. Біль, смуток, надія, лють - усе накопичувалося й поглинало мене.

Взагалі, з того часу в мене, як і в кожного українця, залишилося багато шрамів на душі, але тільки один досі загоюється. У кожного хоч раз з’являлася думки, що зараз не час плакати, є важливіші справи, що треба триматись заради інших, у когось є й більші проблеми, але емоціям завжди треба давати змогу вивільнитися.

Якщо цього не робити, ми ще довго пожинатимемо плоди цього рішення. Тому не повторюйте моїх помилок: плачте, якщо хочеться, кричіть, якщо рветься душа. Вивільняйте емоції! Не забувайте, що здорова нація – гарне майбутнє країни! Усе буде Україна!!!