Ми ще 23 лютого ввечері чули якісь звуки. А вже 24 вранці почули по телебаченню, що це війна. Півтора місяця жили під обстрілами, а потім, як поруч почало падати і летіло все навкруги, тоді виїхали до Запоріжжя. Зараз ми знімаємо вже третю квартиру.
У нас були відкладені гроші - ми їх всі витратили. Ми не голодні, але за квартиру відаємо дві пенсії, а живемо за рахунок дітей.
Ми машиною виїхали. Люди на машинах приклеювали до стекла «Люди» і їхали. Під Запоріжжям вже чекали на нас, зареєстрували, що ми переселенці, а далі нам допомогу надавали по дві тисячі. Раніше було поїдеш - давали рису по п’ять кілограм, інколи була харчова допомога.
В селі вже немає нічого нашого. Скільки ми не ремонтували, а через дві неділі все розбивали. Кожен день не будеш їздити ремонтувати, тому що з тих, хто залишились, - кого вбило, кого поранило, а хто ще живий. В селі залишилось три десятки людей.
Ми в Запоріжжі поки що. Всі без житла залишились: і діти, і ми. Ніхто знає, що буде після війни. Хто буде допомагати і чим - незрозуміло. Ми просто живемо сьогоднішнім днем.