Шпачинська Віолетта, 10 клас, П'ятигірський ліцей Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коняхіна Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Так довго я ще ні про що не мріяла. Майже три роки! Майже три довгих роки я мрію, щоб закінчилася війна. Чи довго це? Кому як. Для мене – це п’ята частина мого життя. І я не хочу, щоб ця частка збільшувалася, бо я ненавиджу війну. То найбільше лихо з усіх, що існують, впевнена я.

Цікаво, а що з цього приводу каже словник? «Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля…» - закликав Максим Рильський.

Я заглянула: «Організована збройна боротьба між державами, суспільними класами тощо». Ви серйозно?! І це все?! Хоча, чому я дивуюся? Ще три роки тому для мене це теж була одна з подій з підручника історії. З лютого 2022 року мій асоціативний ряд  до цього слова значно розширився й продовжує збільшуватися кожного дня.

Очолює цей список страх. Це перше, що я відчула після слів мами: «Прокидайся, війна!» Чого я боялася? Невідомості, невизначеності: ніхто з нас не знав, що то таке «війна» і як бути далі.

Це був перший із численних відтінків страху, які доводиться переживати й від яких, не впевнена, що зможу колись позбавитися: від гучних вибухів, від наростаючого гулу літака, страх спати, залишатися вдома одній і ще багато-багато... Розлука, розруха, смерть… О, ті чорні пані є невідступні служниці та супутниці війни. А ще біль, страждання… Жодного з цих слів ми не прочитаємо у визначенні війни в словнику. Але ми, українці,  їх проживаємо чи не щоденно вже майже 1000 днів.

Проживаємо з надією, що цей день останній у нескінченному ланцюжку трагедій, втрат, розчарувань.

Про них словникова стаття теж нічого не пише. Вони в серцях тих, кому випала доля жити в ці лихі часи, «во врем’я люте»: дітей, які так і не відчують тепло батьківських долонь; матерів, що довіку плакатимуть на могилах синів і дочок; наречених, які так і не стали дружинами… Мовчать словники й про тугу та страждання тих українців, що покинули домівки, рятуючи життя – своє та рідних. Лише той, хто пережив розлуку з домом, може зрозуміти людей, які вимушено залишили родинне гніздо і вирушили в «нікуди».

У тебе наживо відтинають частину тебе. Рана не гоїться, ятрить, робить нестерпним життя. Ні! Не життя – існування! Бо без тої частки тебе ти не ти, а життя не життя.

Мені пощастило: у мене був шлях додому. Після численних безсонних ночей, сповнених відчаю і сліз, я повернулася додому. І знаєте, мабуть, поки й житиму, проситиму свій ДІМ пробачити нашу зраду й слабодухість, пробачити, що покинули. А ті, кому нікуди повертатися?! Маріупольці, ізюмці, вовчанці… Скільки їх, українців без дому? Як їм жити далі? І на це запитання словник не дає відповіді…

Коли б словникова стаття містила трагічні історії тих, чиї долі руйнує війна, а ті, хто вирішує бути їй чи ні, читали б словники, цей світ виглядав би сьогодні не таким приреченим.

Можливо, я не стану автором словника, але скільки житиму, кричатиму світу про те, як ненавиджу війну, і поки буде моїх сил закликатиму спільноту до миру й проситиму про нього Всесвіт.