Я жила в селищі Степногірськ Запорізькій області. У 2006 році чоловіка поховала. Працювала у будівельній організації в Запоріжжі, оформила пенсію і поїхала до Кривого Рогу, де жили мої родичі. Перший день війни там зустріла. 

У Степногірську залишився мій молодший син. Пішов до військкомату, але в нього не було досвіду, і його не взяли. Тоді вони з хлопцями почали допомагати нашим воїнам, робити укріплення у Василівці. Але у Василівку ворог зайшов дуже швидко, в перший тиждень, і фронт майже відразу підійшов до нашого селища. Мій син вирішив не виїжджати нікуди. 

Вони почали привозити людям воду, ліки, хліб, возити хворих до Запоріжжя в лікарню. Коли почали бомбити Кам’янське, почали виводити людей з-під вогню. 

Там приїхали маршрутки на Запоріжжя, то людей вивозили. Я, звичайно, дуже переживала, бо з ним була постійно на зв’язку. Не хотіла йому заважати, то постійно не дзвонила, але він мені присилав фотографії, розповідав. Потім він привозив хліб до селища, бо в нього така машина, що було зручно возити хліб. 

Син працював на підприємстві в Запоріжжі. Вже в липні місяці у них з’явилася робота, і він виїхав в Хмельницьку область на об’єкт, а зараз в них Київська область, в Яготині об’єкт, а буквально вчора вони були в Покровську, я переживала також. 

Наш Степногірськ кожного дня обстрілюють, і буквально вчора прислали мені відео, як на дах сусіднього будинку впала ракета. Біля нашого дому впала ракета – полетіли вікна, але в нашій квартирі вікна цілі. В управлінні вікна побили, мій син сказав: «Таке враження, що хочуть Бахмут зробити з нашого селища». Звичайно, у мене серце впало. У Кам’янському був один об’єкт - інтернат для глухих дітей. Слава Богу, дітей своєчасно вивезли, а інтернат розбили. 

І танки йшли на Кам’янське, і літаки, і снаряди і хімічні били, а це - звичайне селище. Приморське поряд з нами розбомбили. 

Син каже, коли виїжджаєш з Кам’янського, то пропускають, а потім відкривають стрільбу. Деякі машини горіли, їм неможливо було допомогти. І до цього часу стрілять по наших селах.

Старші діти живуть у Дніпрі. Вчора був удар по Дніпру, але вони мені написали, що в них все добре. Я зараз у Кривому Розі як ВПО. Вчора тут був удар – поки не знаю наслідків. Я за себе не дуже переживаю. Але зараз молодший син у Запоріжжі по роботі, місто також обстрілюють - там по 10 ракет прилітало не так давно. За всіх переживаю.

Я хоч на пенсії, але працюю в будівельній організації в Кривому Розі. У мене великий досвід, тому я можу допомогти. Виконуємо ремонтні роботи в школах, в дитсадках, в лікарнях, на підприємствах. Отже, стараюсь: чим можу, тим і допомагаю, тільки б закінчилася війна.