Мені 60 років. Працюю кухарем у школі. Живемо в селі Капулівці. У нас дуже мальовниче село. Тут розташована могила Івана Сірка. Я звідси нікуди не виїжджала. Маю чоловіка, четверо дітей і онуків.

24 лютого нам зателефонував син і сказав про початок війни. Усім колективом ми зібралися в школі й вирішували, що робити далі, думали, чим ми зможемо допомогти. Потім до села приїхало багато наших військових. Це були прикордонники і наші хлопці з тероборони. Ми почали їм готувати обіди. 

І досі збираємо допомогу і відправляємо хлопцям на передову. У нас тут є свої волонтери. Допомагаємо, стараємося. 

Діти онуків вивезли за кордон, а ми залишаємося вдома. Наше село теж було під обстрілами. Трохи снарядами пошкодило дах будинку. Ми живемо через водосховище від Запорізької АЕС. Молодь виїхала з села, переважно - мами з дітьми. Дехто переїхав туди, де спокійніше. А так – живемо, надіємося на перемогу.

У нас село порівняно невелике, усі одне одного знають. Гірше від смерті бути нічого не може. У двох наших вчителів загинули обидва сини. Ми цих хлопців знали з дитинства - вони навчалися в нашій школі. Найбільшого горя, ніж втрата дітей і близьких, як на мене, немає. 

Хочеться, щоб все скінчилось якнайшвидше. Щоб усі повернулися додому. Надіємося на кінець весни. Хочу нарешті побачити своїх онуків. Я вже понад рік із ними не бачилася. Хочу, щоб вони бігали по нашій землі.