Я жила в селі Кам’янське Василівського району Запорізької області. Працювала у школі для дітей з вадами слуху. У ній навчалися діти не лише із Запорізької, а й з інших областей.

З другого березня почалися обстріли. Окупанти відразу ж розбили високовольтну лінію – зникло світло. Я з двома доньками, зятями і двома трирічними внуками ночувала в підвалі. Снаряди влучили в школу, аптеку, сільську раду, магазини й житлові будинки. Було дуже страшно, тому четвертого березня ми виїхали. Ключі від будинку залишили сусідам. Ми вибиралися власним транспортом, а вже наступного дня була організована евакуація.  

Наше село було дуже велике і красиве, але від нього мало що залишилося. Зараз воно знаходиться у сірій зоні. Уціліло двадцять відсотків будинків. Немає світла й води. Про це розповідають односельчани, які зосталися там, і волонтери. 

У нашій школі залишилося небагато дітей. Волонтери евакуювали їх на Захід України. Одного хлопчика я забрала з собою до Запоріжжя. Про це попросили його батьки. Вони жили в Бахмуті. Через місяць мама забрала хлопчика і поїхала з ним у Дніпро. 

Ми з рідними винаймаємо одну квартиру на дві сім’ї. Її власники з розумінням поставилися до нас – беруть невелику орендну плату. 

Хочеться повернутися до рідного села, у свою школу, зібрати в ній наших дітей, які роз’їхалися по світу. Вони часто пишуть мені.