Нечитайло Максим, 9 клас
Пановецька гімназія
Вчитель, що надихнув на написання есе: Пиячко Сніжана Леонідівна
Чому бути українцем – це моя суперсила
Моя Україно! За що тебе сплюндровано? За що, мамо, гинеш?
Неодноразово ставлю собі запитання, а відповіді не знаходжу. Чи українець я? Так. Чи горджуся цим? Так. Сьогодні бути українцем – це круто. Це моя суперсила. Адже українець – нація гордих, нескорених. А що ж натомість? Біль… Розчарування… Сум…
Квітуча, барвиста, співуча, а доля- безталанна. Безмежні степи, родючі поля, розлогі гаї, що потрібно ще для щастя? Живи і радій життю, але ж не тут-то було. Сьогодні у моїй Україні — війна, страшна, дика, варварська. Чим завинила ти, ненько, що тече «кров сторіками…»?
Війна — це зовсім не те, що я дивився в кіно, чи читав у книжках. Особисто я тільки можу уявити, що відчуває воїн на полі бою... Майже щодня у нашому місті хоронять полеглих героїв. Ми вже не здригаємося від сирен повітряної тривоги, бо просто звикли... Хоча я, напевно, ніколи не зможу забути розповіді моїх родичів з Миколаївської області, які ледь залишилися живими, допоки були під постійними обстрілами в перші місяці війни. Часто пригадую слова тітки: "Не думала я, що в свої шістдесят років побачу війну, що моє рідне село буде розриватися від ударів градів..."
Чи міг би я подумати про те, що у час технологій, розвитку ми повернемося у далеке минуле. Мені стає моторошно, коли згадую Голодомор, Другу Світову війну, героїв Крут, хоча і з підручників, але…В недалекому минулому Революцію Гідності, Майдан. Мене «розпинає» від ненависті до ворога.
А скільки ще потрібно крові, щоб довести, що ми маємо право на життя в своїй державі, на свою мову, культуру? Як прикро, коли бачиш згорьовані душі, скалічені долі, зруйновані міста. Ревний плач… Ревний біль...Гортаючи сторінки Фейсбуку натрапив на рядки Соломії Українець, які припали до душі:
Україно моя рідна, що з тебе зробили?!
Нема долі, нема волі, хрести і могили.
Я просив, єднайтесь браття, а мене не чули
Свою віру, рідне слово, зрадили, забули.
Чорна кача несе душі, по Тисині плине
За байдужість вашу нині цвіт нації гине
Прокидайтесь! Женіть з хати з московщини ката.
Ваша ненька- Україна
Вам в ній панувати.
Про це читав у Кобзаря, який до останнього подиху мріяв про вільну Україну. Ім’ я Шевченка у мене завжди асоціюється з борцем, супергероєм. Він не мислив себе без неї, мабуть, так як і я, хоча живу в інший час. І бажання одне: бачити свою країну вільною, людей щасливими, дітей радісними, безтурботними, а не сиріт, безхатченків, калік.
Сьогодні я є учень 9 класу, переді мною життєвий вибір. Як хочеться навчатися у своїй вільній, мирній державі, приносити користь їй. Це мрія не лише моя, а й кожного щирого українця - патріота. Якби я мав дійсно суперсилу, я припинив би війну, повернув кожній матері її сина, дітям – батька.
Я мрію стати архітектором, отож все зроблю для відбудови своєї України,бо я частинка її.
Люба моя, я вірю в незламність духу і силу української нації ,і знаю, що все мине. Ти постанеш в ясній обнові. Ти зачаруєш світ. Адже сьогодні ,Україно, ти на вустах мільйонів людей. Ти - НЕЗЛАМНА. Рідна моя, ти станеш однією з найкращих європейських держав, але, на жаль, високою ціною. Про тебе і надалі співатимуть пісні, складатимуть вірші, а наші Герої – то Янголи – безгрішні, які охоронятимуть з небес.
І на останок завершу рядками В. Сосюри:
Всім серцем любіть Україну свою,-
І вічні ми будемо з нею.