Прихненко Дар’я, учениця 11 класу ліцею с. Суходоли Володимирської міської ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хандрук Ліна Василівна

Війна. Моя історія

Я жива! І це головне!- З чого все почалося? - спитаєте ви.- Важко відповісти на це питання…

У 2014 році, коли почалася війна, мені не було й семи років. Що я знала? Нічого... Пам'ятаю, як біля будинку їхали танки та БТРи, а від залпів здригався будинок, мама заспокоювала: “Все нормально, це НАШІ”. Пам’ятаю, що до 2017 ми не могли поїхати до бабусі в Маріуполь, бо боялися, та й не було чим.

Уже в 2018 ми їхали і бачили обабіч дороги таблички з попередженнями “Обережно! Міни!”, а в полях на бліндажах майоріли жовто-блакитні прапори. Згодом життя трішки відновилося. Я ходила в школу, займалася вокалом. До бабусі ми їздили вже своїм автомобілем. Навколо все оживало, Україна розвивалася.

2021 рік приніс COVID-19, і нам довелося вчитися дистанційно. Це здавалося найстрашнішим - без живого спілкування, без шкільних друзів. Як ми помилялися… У майбутньому нас чекали значно жорстокіші реалії. 24 лютого я прокинулася десь о п'ятій ранку від крику мами: "Бігом усі на підлогу! Прикрийте голову руками!"

Лунали вибухи. Мама плакала, збирала речі, документи. Я сховалася під столом, пізніше ми пішли в погріб. Там було зимно, але ми намагалися підтримувати один одного, грали разом в карти та в доміно.

Коли стихало, то можна було ненадовго вийти з укриття, щоб приготувати їжу, подивитися новини,  поїхати в магазин та в аптеку. Ми навчилися прислухатися до вибухів, але ніяк не могли звикнути  бачити літаки і ракети, що літали над нами. У будинку довелося заклеїти вікна картоном та скотчем. А якось я їх прикрасила: намалювала сонечко, зірки, щоб хоч трішки веселіше було.

Я дуже боялася і плакала... Вікна, двері, бра - все у будинку було заступлено або ж заклеєно, не було жодного промінчика, який би заходив ззовні. Здавалося, що цей жах триватиме вічно…

7 квітня батьки вирішили їхати. Куди? Як? З чим? Запитань було безліч, а відповідей - нуль. Але ми наважилися. Зі сльозами, з болем, в розпачі… Рано-вранці наступного дня ми вирушили в путь. Їхали автомобілями - до нас долучилися дві автівки знайомих і авто зовсім чужих людей. Блокпости, перевірка документів, запитання…

Краматорськ. Крізь вікно автомобіля видно безліч людей на залізничному вокзалі. “Бідні люди, вони їдуть кудись лише з документами і кількома сумками,” - подумала я. Проїхавши блокпост, зламалася машина у “наших незнайомців”.

Чекаємо. І тут цей страшний звук... Хотілося провалитися під землю. Такого вибуху я ще не чула. Всього в кількох кілометрах від нас. Страшно… Але ми їдемо далі, взявши на буксир зламану автівку. Назустріч мчали швидкі, їх було більше двадцяти. Вже пізніше ми дізналися, що це прилетіла ракета по залізничному вокзалі в Краматорську.

Ночували під Дніпром на дачі, яка не опалювалася. Спали - де бачили. Потім зупинилися у Немирові, в дитячому садочку. Там було тепло і дали гарячого борщу. Потім Рівне, дім молитви - тепло, спокійно.

Згодом ми опинилися в одному з луцьких гуртожитків. Я, мама, тато і бабуся жили в одній кімнаті. Там було добре, тільки тривога не давала заспокоїтися. Ми дуже боялися, тому виходили в коридор і завжди брали з собою документи. Через три тижні мамі знайома по інтернету жінка запропонувала будинок у Дігтеві. І ми тепер тут.

Як змінилося моє життя? Змінилося! Сплю в чужому домі, на чужому ліжку, їм з чужого посуду, одягаю чужий одяг. Немає поруч друзів дитинства, але вже є нові. Нова школа. Нові вчителі. Я жива! Я в Україні. Я вільна!

Що роблю для прискорення перемоги? Два двоюрідних брати в ЗСУ, їх призвали вже тут. За можливості ми донатимо. Мама робить окопні свічки, пече печиво, варить каші для наших хлопців на передовій. А я ходжу до церкви, молюся за мир і спокій. Я жива, і Слава Богу та ЗСУ!