Залюбовська Владислава, учениця 11 класу Комунального закладу «Запорізька спеціалізована школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів «Січовий колегіум» Запорізької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Петрюк Оксана Валеріївна

Війна. Моя історія

Страхітливе слово ВІЙНА увійшло в моє життя 24 лютого 2022. Ми проснулися від різкого несподіваного слова – Війна. Вмить наше спокійне, розмірене життя перетворилось на хаос. Хтось злякано застиг на ліжкові, хтось кинувся телефонувати рідним, хтось кліпав очима і не вірив почутому. Мене забрали додому із Запоріжжя аж надвечір: тато вивозив людей із палаючого Маріуполя.

Більшість дороги мама заспокоювала мене, злякану і стривожену. Наступні дні проходили в оціпенінні. Головною вулицею нашого села їхали броньовані машини, танки, машини, танки, танки, танки… На вулицях не було людей, магазини зачинені, село, неначе вимерло.

За кілька днів у людей скінчилися запаси муки, хліба… Ми з мамою та кількома вчителями нашої школи збиралися у приміщенні шкільної їдальні. Тут налагодили випікання хліба. Старшокласники сходились на 12, щоб рознести теплі буханці  стареньким та родинам з дітьми.

Ніхто нічого не знав, тривожні чутки про Маріуполь сковували серця. У село ринув нескінченний потік людей, чиї будинки зруйнували, розграбували, розтрощили озвірілі від нахабності і безкарності «русскіє».

Наша родина не стала винятком. Ми з татом три місяці спали на підлозі, бо у наших теплих ліжках відігрівали тіла і душі наші гості – мешканці Маріуполя, яким вдалося вирватися із пекла і стало сил рухатися далі… У кожного своя історія, свої думки, своє бачення майбутнього. Але одна історія вразила мене настільки, що я до сих пір бачу уві сні малесеньку постать дворічної Аврори із шматком хліба у блідих від холоду і голоду ручках.

Вона разом із своїми батьками переховувалися у підвалі будинку, верхні поверхи якого були вже повністю зруйновані. Спочатку вони їли власні запаси, потім дорослі ходили у пошуках їжі у розбиті магазини.

За кілька тижнів запаси вичерпалися, вода скінчилася. Доводилося збирати сніг , сточувати брудну воду із ржавих труб опалення. Дорослі їли раз на день, діти – двічі. Тато Аврори ризикнув виїхати з міста… Коли дівчинка опинилася у нашому домі, вона не могла повірити, що у руках тримає окрайчик хліба. Так із шматочком вклалася у ліжко… Невже це сталося із нами? Невже це сталося із моєю родиною, зі мною? Хочу проснутися від цього сумного задушливого сну.

А далі… Мою родину видворила «нова влада» із села. Через те, що мама не погодилась співпрацювати із рашистами, нам дали 48 годин на виїзд. Весь будинок, все наше життя вмістилось у пару валіз. Сльози текли нескінченною рікою. І навіть тато – мій мужній, веселий зронив сльози на наше подвір’я.

Як же мені хочеться повернутися до рідного села, рідного дому, пройтися стежкою аж до храму, заглянути у старий колодязь біля дороги і побачити у воді себе – щасливу і усміхнену. Вірю, що так і буде!!!