Бурба Анастасія, 14 років, КЗ «Іванчуківська гімназія Куньєвської сільської ради Ізюмського району Харківської області»

Есе "Один день"

Один день… Багато це, чи мало? Мені зараз важко сказати, але я розумію, що протягом одного дня можна зробити багато чого. Саме той  один єдиний день може залишитися в пам’яті на багато років.

2014 року мені було сім. Я багато чого не розуміла, та слово «війна» вперше почула з вуст своїх батьків, бо через наше село Іванчуківка проходить залізна дорога, якою везли танки, бронетранспортери на схід нашої держави, і вдома весь час про це говорили. Та і ми, діти, наслухавшись цих розмов, бігали на вокзал і просто із цікавості дивилися здалеку на рух потягів.

Часто і вдень, і вночі всі жителі села чули стрілянину збоку Донбасу.

Але я хочу розповісти про 23 серпня 2015 року. Я з батьками поїхала в Ізюм, бо там проходив автопробіг, присвячений Дню прапора України. І зараз у моїй пам’яті зараз оживає стільки пережитого…

Місто зустріло нас привітно: світило сонечко, було дуже тепло. Коли ми вийшли на перон, в моїй душі підіймалась хвиля вдячності  і любові до солдатів, яких я побачила на вокзалі. В той час потяг із солдатами готувався до відправки. Людей на вокзалі було багато, і хто міг, той ніс харчі хлопцям, які чекали у закритих вагонах. Їх звідти не випускали, а люди, просили начальників, щоб ті передали продукти нашим захисникам. Сьогодні я розумію, що десь там у вагоні вони ділилися тими харчами, і їм, мабуть, здавалися вони смачними, як ніколи. А, можливо, вони везли ці продукти солдатам, які лежали в окопах під кулями ворога. Одне тільки зараз зрозуміло, що війна об’єднала всіх українців.

В іншій стороні вокзалу на запасній колії стояв ще один потяг, на його платформу вантажили танки. Вперше в житті я зустрілася з реальністю. До цього часу танки я бачила лише на картинках. Це була така велика страшна машина, від якої віяло жахом і холодом.

Там мої батьки познайомилися з учасниками автопробігу. Всі машини були з українськими прапорами, люди - у вишиванках. Від них йшло теплом, надією і радістю. Оплесками вони проводжали солдат, які вантажили жахливих «монстрів» на платформу.  Батьки погодилися приєднатися до учасників автопробігу. І знову вперше в житті великою колоною машин я їхала містом. Довелося бачити різних людей: одні – вітали нас, інші – відверталися, були й такі, які вслід кричали дуже негарні слова. Я думаю, що це були слова відчаю, непорозуміння.

Ми зупинилися на центральній площі міста. Я пам’ятаю, як до нас підійшла група чоловіків, які проходили лікування після отриманих поранень на фронті в Ізюмській лікарні. Вони розповіли, що всі добровольцями пішли на фронт, бо наше сонячне небо було затьмарено димом пожеж, розривами бомб і снарядів. Зі сльозами на очах розповідали, як втрачали друзів, як в гарячих точках на Донбасі отримали бойові поранення, як хочуть знову повернутися туди, де йдуть бої, бо для них головне – це спокійне і мирне життя у мирній Україні, де не плачуть жінки і матері, де не залишаються сиротами діти. Тоді все змішалося в моїй маленькій голові.

Пройшли роки, я подорослішала, вже навчаюся в 9 класі.  Зараз  розумію, що війна – це горе, сльози, руїни. Війна – це значить, що мама втратить мене, мого тата. Ні, ні! На мою думку, настав час сказати: «Досить! Ми не хочемо більше воювати! Ми хочемо миру». 

Я буду молити Бога, щоб якнайшвидше закінчилась війна, щоб діти ніколи не страждали, щоб діти окупованих  територій простягли нам руки , а ми їм, і сказали один одному: «Ми всі діти України. Ми її любимо і поважаємо. Ми хочемо спілкуватися, дружити,  нам так добре буде разом. Хоча сьогодні і нелегко, і процеси, які відбуваються в суспільстві, болючі і не завжди зрозумілі, та ми віримо в наше спільне майбутнє, у прекрасне прийдешнє, яке неодмінно настане, бо інакше не варто жити».