До того як почалися бойові дії, я мешкала у Маріуполі у власній квартирі. Після початку вторгнення переїхала до батьків. Перші дні не було панічних настроїв, хоч і лунали повітряні тривоги. Але ще кілька днів після 24 лютого люди працювали. Згодом, коли вимкнули світло і газ, ми побачили, що це серйозно. Найстрашніше тоді було під обстрілами ходити до бювету по воду. Ми з братом ходили пів години в один бік, і пів години назад.

Коли я ходила через місто до свекрухи, то бачила колись гарні будівлі, які поруйнували, тіла людей на вулицях. Зараз ці картини не сприймаються як щось страшне — зібгалися в один спогад, і не пригадаю, що саме було найстрашніше.

Їжу спершу купляли у магазині, який ще працював, бо були запаси. Потім ми мусили ходити по гуманітарну допомогу. Пригадую зворушливий момент, коли до нашого двору приїхав чоловік і став роздавати продукти безкоштовно. Він казав, що краще самому роздати їжу людям, ніж якщо його пограбують.

На початку травня, коли ми виїжджали, вже було зрозуміло, що місто не звільнять найближчим часом, як очікували. Коли я ходила через місто до свекрухи, то бачила колись гарні будівлі, які поруйнували, тіла людей на вулицях. Згадую, як мене покусав сусідський собака, так що прийшлося бігти до лікарні накладати шви, й це теж було страшно, бо бігли під обстрілами. Зараз ці картини не сприймаються як щось страшне — зібгалися в один спогад, і не пригадаю, що саме було найстрашніше.

Якраз тоді з'явився зв'язок, бо українські оператори зникли з першого дня, й ми змогли виїхати. Виїжджали через Бердянськ, і проїхати останні блокпости було найважче. На перших нас майже не дивилися, бо в автобусах більшість людей були жінки з дітьми, а з чоловіків — лише мій брат і двоє пенсіонерів. Проте на останніх перевіряли вже прискіпливо, і у Бердянську ми застрягли днів на десять, бо не було електрики й зв'язку, і не випускали. 

Ми їхали в автобусі власним коштом, й зупинилися в Івано-Франківську, де живе батькова сестра. Брат пройшов вишкіл і має їхати на фронт; моя мати під Києвом, а я в Івано-Франківську винаймаю квартиру. Добре, що мені вдалося знайти роботу. Мій чоловік воює вже більше трьох років на контракті, а батько залишався, і вже, на жаль, помер. Я надіюся на завершення війни цього року або наступного — звісно, з поверненням наших територій. Після перемоги хотілося б лишитися тут із чоловіком і мати дім у Карпатах.