Я народилася в місті Красний Луч Луганської області, але з батьками і сестрою жили в селищі міського типу Штергрес. Закінчивши місцевий енергетичний технікум, я поїхала жити і працювати в місто зі світлим назвою Щастя. Там працювала на Луганській ТЕС і заочно отримувала вищу освіту.
Все в житті складалося добре. Я отримала диплом, вийшла заміж і народила сина, отримала підвищення на роботі. У місті недалеко жила моя сестра і ми завжди підтримували один одного. Ніхто й подумати не міг, що почнеться війна. У нас було стабільне і щасливе життя, ми будували плани.
Перший день війни шокував всіх. Здавалося, що це скоро закінчиться, адже інакше бути не може. Але з кожним днем віра згасала.
Батьки наполягали, щоб ми з сестрою поїхали з Щастя. У житлові будинки часто прилітали снаряди, були смерті мирних жителів від осколкових поранень, інші жахливі історії. Нам доводилося цілодобово ховатися в підвалах від обстрілів, а в моменти, коли не встигали добігти, я ховала сина у ванній кімнаті, сподіваючись хоч якось уберегти його від небезпеки.
Під час активних бойових дій не було ні світла, ні води, ні продуктів у магазинах. Поїздки на роботу перетворилися в жах, в декількох метрах на очах розривалися снаряди.
У 2016 році я прийняла рішення повернутися до батьків. Перечекавши там близько півроку, я зрозуміла, що хочу, як і раніше, працювати за своєю спеціальністю. Це і привело мене в Маріуполь, на комбінат апаратником хімводоочищення теплосилового цеху. Перший час підприємство допомагало мені, як молодому фахівцеві, з оплатою житла, за що я вдячна донині.
Війна залишила незгладимий слід у нашому житті. Ми все ще побоюємося будувати плани, а впевненість у завтрашньому дні - нездійсненна мрія. Але незважаючи на це, зараз я відчуваю себе в безпеці, адже моя сім'я поруч, ми живемо далеко від пострілів. У Маріуполі сталася важлива подія - у нас народилася донечка. Справжнє щастя для нас - мирне небо над головою.