Владислав Димчак | Луганськ

"Стало страшно ходити по місту"

Сімʼя Димчаків – лемківська родина з Донбасу. Їхніх родичів після Другої світової війни депортували з традиційних лемківських поселень (зараз у складі Польщі) на український схід. Обидві родини вижили, прижилися, змогли дати гідне життя нащадкам. Однак після початку російсько-української війни представники обох родів були змушені полишили край, що став їм рідним, і так само, як предки, шукати прихистку деінде. Матеріал Радіо Свобода.

45-річний Владислав Димчак – художник, який народився в Луганську, а зараз мешкає у Львові. Він також лемківського роду. Розказує: його мати – наполовину лемкиня, з роду Похна, а батько, якого вже нема, – був «чистокровним» лемком з роду Демчаків (під час оформлення документів прізвище зазнало спотворення).

"Але люди розуміли: на перший раз – просять, а на другий – уже нічого не зможеш забрати", - Владислав Димчак.

Під час депортації батькові був рік, каже Владислав. Він приїхав на Луганщину зі своїм батьком Миколаєм та матір’ю Ориною, Владиславовими дідом та бабою.

«Звичайний рід, працьовиті люди, хатинка своя була… Як їх депортували? Не те, щоб примусово. А так – «попросили». Але люди розуміли: на перший раз – просять, а на другий – уже нічого не зможеш забрати. Тому – їхали. Що могли, взяли – і поїхали», – каже він.

Владислав Димчак, художник з Донбасу

Його старших родичів по батьковій лінії, говорить Владислав, привезли на схід Луганщини, до села Карла Лібкнехта, що за 20 кілометрів від Луганська. З 2014 року воно в окупації. У цьому селі Владислав бував у дитинстві та юності.

«Бабуся Орина розмовляла по-лемківськи. Одяг носила звичайний, але берегла вишиті рушники, ікону – вивезені з батьківщини. Ми до неї приїздили в гості, на літніх канікулах, на вихідні та свята. Про історію переселення вона нічого не розповідала, а дід раніше відповідав, якщо питали: «Я не хочу до Сибіру». Це ж було ще за Радянського Союзу, тоді й до української мови, у всякому разі на сході, ставлення було неоднозначне, і люди просто боялися говорити. Мій батько розмовляв російською, тобто був вже русифікований. Хоча з братами по телефону – по-лемківськи. Ми в родині говорили російською. Я по-лемківськи знаю лише окремі фрази. Мене завжди дивувало слово «гєрок» – піджак по-лемківськи», – говорить Владислав.

Родина Димчаків (Демчаків). Миколай та Орина з дітьми. Фото приблизно 1952 року

Рід його матері, веде далі чоловік, також має цікаву історію. Його дід, материн батько, Карл Монастирський, був з української шляхти, родина мала багато землі. Його репресувала радянська влада, а коли чоловік повернувся із заслання з Сибіру, змінив ім’я і прізвище. Був Карлом Монастирським – став Омеляном Ковальчуком. Владислав його не застав – той був виснажений неволею і рано помер.

Свідоцтво про народження батька Владислава Димчака

Сам Владислав народився й виріс у Луганську, там же закінчив художнє училище. Вищу освіту здобув у Львові, в Академії друкарства, але потім знову переїхав до Луганська. Там його застали події Майдану й початку російсько-української війни.

«Бачив у Луганську всі ті «антимайдани». Бачив автобуси, якими звозили на них людей з Росії. У мене будинок в центрі, їдеш з роботи – а весь центр забитий бусами з ростовськими та воронезькими номерами. Спершу було спокійно. А потім, як їх спустили з ланцюга – вони почали виловлюватися й бити людей, почалися захоплення адмінбудівель. 6 квітня вони захопили СБУ, я пам’ятаю це дуже добре. Потім стало страшно ходити по місту. Кількох знайомих «на підвали» забрали», – згадує він.

Картина Владислава Димчака, художника з Донбасу

"Історія ніби зробила коло", - Владислав Димчак.

Майже до кінця літа 2014-го Владислав з родиною ще залишалися в Луганську, сподівалися на визволення міста українськими військами, але потім вирішили виїздити.

«Взяли найнеобхідніше – деякі речі, комп’ютер для роботи. Думали, що дуже швидко повернемося», – згадує він.

Зараз нащадок лемків мешкає у Львові. Малює картини й створює графіку для комп’ютерних ігор.

«Історія ніби зробила коло. Я ніби повернувся назад. Знаю, що на Львівщині є багато родичів по маминій лінії, на жаль, я їх не знаю… Розповідаю дітям, що ми – лемки. Свою історію треба знати, цікавитися, бо це – коріння», – каже чоловік.