Савчук Сергій, 3 курс, Квасилівський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нагорняк Анжела Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Цей ранок, як і багато інших, здавався абсолютно звичайним. Я прокинувся під дзвін будильника, піднявся з ліжка, і перше, що зробив — це перевірив, який сьогодні день. Збирався йти до школи, як це було зазвичай кожного буднього ранку. Після швидкого підйому я почав збирати свої речі: акуратно складав підручники й зошити до рюкзака. Прокинувся ще не до кінця, думки блукали між майбутніми уроками та домашніми завданнями, які ще треба було доробити. Після зборів, я вийшов на кухню, де мене вже чекала бабуся з готовим сніданком.

Сьогоднішній сніданок складався з бутербродів з сиром та чашки чаю. Це було просто, але достатньо, щоб зарядити мене енергією на цілий ранок.

Після кількох ковтків гарячого чаю, я почав думати про те, як пройде день. Було трохи тривожно, адже попереду були контрольні роботи, але загалом все здавалося звичайним і рутинним. Я швидко вдягнув шкільну форму, приготувався виходити, коли несподівано мене зупинила бабуся. В її голосі я почув щось незвичайне, що змусило мене застигнути на місці. Вона сказала, що почалася війна, і я нікуди не йду.

Спершу я подумав, що це якийсь невдалий жарт. Адже все було настільки звичним: школа, сніданок, зібрані речі.

Але в той момент я побачив, що вона не жартує. Бабуся мовчки показала пальцем на телевізор, де транслювалися новини. Я побачив попередньо записаний виступ президента росії, який віддав наказ про проведення "спеціальної військової операції" на сході України. Мій розум не міг одразу сприйняти цю інформацію.

Земля буквально пішла з-під ніг. Я не знав, що робити далі. У голові одразу закрутилось безліч питань: чи йти до школи? Збирати речі? Можливо, треба ховатися або кудись тікати?

Світ за одну мить змінився, і все, що здавалося таким надійним і стабільним, раптом розсипалося. Я почав швидко дзвонити рідним. Мені потрібно було переконатися, що з ними все добре. Цей момент був неймовірно тривожним - поки кожен відповідав, хвилювання не відпускало. Здавалося, що відтепер нічого більше не буде таким, як раніше. Через декілька днів після цього жахливого ранку стало зрозуміло, що до школи я більше не повернуся. Війна змінила усе, і навчання перейшло у дистанційний формат. Це було складно: сирени, вибухи, постійна тривога. Я не міг зосередитись на навчанні, адже кожна новина могла принести ще одну катастрофу. Проте я намагався не втрачати духу і йшов далі, хоча й розумів, що після всього, що сталося, вже ніколи не буде так, як було раніше.

Закінчивши школу, я вступив до Квасилівського професійного ліцею. Це був новий етап мого життя, але війна продовжувала висіти над усіма, як хмара.

Вибухи, сирени, постійне очікування чогось жахливого — це стало частиною моєї реальності. Я почав ставитися до людей значно обережніше. Війна змінила мене, зробивши уважнішим до кожного кроку, кожної взаємодії. Особливо після того, як побачив кадри з новин про міста, які постраждали від обстрілів, я усвідомив, наскільки небезпечним став цей світ. Проте, незважаючи на всі труднощі, мені вдалося знайти друзів у ліцеї. Вони стали для мене справжнім ковтком свіжого повітря. Разом ми підтримували один одного в найважчі моменти, розмовляли про майбутнє та спільні плани. Це допомагало відволіктися від постійного відчуття небезпеки та дало надію на краще. Та не завжди все було просто.

Одним із найтяжчих моментів для мене стали відключення світла. Коли починало рано темніти, і електрики не було годинами, ставало дійсно некомфортно.

У такі моменти світ здавалося замикався в пітьмі, і було важко навіть думати про щось позитивне. Але й ці випробування робили мене сильнішим. Мені скоро 18 років, і я серйозно замислююсь про своє майбутнє. Я планую підписати контракт, щоб захищати свою Батьківщину. Адже захист країни — це не лише обов'язок, це справа честі. Я хочу захищати своїх рідних, своїх друзів, щоб вони могли жити в безпеці. Важливо, щоб кожен з нас зробив свій внесок у перемогу, і я готовий взяти на себе цю відповідальність.