Ми живемо у селі Калинівці на Миколаївщині. Діти порозбігалися, а ми нікуди не виїжджали. У нас господарство. На нашій вулиці багато хто залишився, лише кілька сімей виїхало. 

Росіяни якраз заходили в наше село. Було дуже багато техніки, автобусів. Проїхали і рушили. А коли поверталися, то вже залишилися в Калинівці. Вони жили на нашій вулиці - там у кінці, де гаражі. А потім зайняли погріб їдальні. 

Стріляли, звичайно. Ми іноді навіть боялися по вулиці проходити. А ще зробили комендантську годину. Корів ми пасли біля села, а тоді стали прилітати снаряди в той бік, і ми корів удома тримали. 

Проблеми в нас були. Тоді ж навіть хліба не стало. Вони спочатку нічого нам не давали. А запасів великих у нас не було. Усе позакінчувалося, і тоді наші хлопці почали прориватися на Херсон. Ми їм замовляли продукти, а вони привозили. А тоді рашисти почали давати харчі. Хтось брав, а хтось ні. 

Найстрашніше, що стріляли. Прилетіло до нас у двір, у город, вікна та двері побило. Було таке, що 12 днів взагалі з погреба не вилазили, і сусіди до нас ходили, бо в нас погріб хороший. 

А потім люди з дітьми почали роз'їжджатися, залишилися такі, як ми з чоловіком. Сусіда поклали в лікарню - серце прихопило. Нам було страшно, але сиділи.

Коли наші хлопці заїхали в село, наші сільські керівники нам навіть не сказали. Самі поїхали зустрічати їх. Нам так незручно було! А тоді солдати поїхали далі, в Бурханівку, і розказували, що їх у Калинівці ніхто не зустрів. А ми просто не знали, бо нам ніхто не сказав. Ми потім готували їжу і возили в Бурханівку.

Ми щодня чекаємо закінчення війни. Нам діти дзвонять. Вони всі поїхали, ми їх не бачимо. Багато кого забрали з нашої вулиці в армію. Звісно, хочеться, щоб якомога раніше війна закінчилася. 

Мені хочеться, щоб діти приїхали, щоб наші внуки та діти жили добре. А ще – щоб усі солдати повернулися живими та здоровими.