Я була вдома з правнуками, відвела їх у гурток, а потім кажу: «Давайте підемо в БК, може, у якийсь ще гурток запишу». Ми підходили до ДК, і почалася стрілянина. Я запитала у жінки: «Які-небудь гуртки працюють?» Вона каже: «Так, приїхала одна жінка з Горлівки. Вона буде тут жити й вести гурток». Я і записала малюків. Так і стала водити всіх трьох.

На другий день ми з моєю подругою пішли на дачу. Але тут як загримотіло... Кричу: «Надю, лягай!» Ми знаємо, що треба закрити голови, вуха притиснути. Закрили ми голови й лежимо. Стріляли. Слава Богу, у нас не влучили. Щоправда, пролітав якийсь літак. Коли все закінчилося, ми побігли додому. По дорозі побачили, як хлопці із селища збирають гільзи на метал. Не хочеться й згадувати навіть, що це було, усі боялися.

Страх був присутній постійно. Особливо коли ніч підходить, не знаєш, у яку кімнату й куди, на підлозі чи під ліжком лягати.

Війна змінила моє життя – чоловік помер у ці роки. Діти є, але вони живуть окремо. Один син у сусідньому будинку, а другий у Донецьку, у нього там квартира й робота. Скучила, хочеться побачити. Але зараз вони не можуть приїхати до мене, я теж не можу поїхати до них. Дорога важка й довга. Чекаю, коли все закінчиться. Як побачу – поцілую. Дуже скучила... (плаче)