Артилерія краща, ніж авіабомби. А смерть від авіанальоту – не така страшна, як від голоду… Це та багато іншого, про що ніколи й подумати не могла, дізналася Залатослава Малиновська за три тижні в блокадному Маріуполі. У рідному місті дівчина вже не має дома, він зруйнований... Але найбільше вона мріє повернутися в Україну, у своє місто Марії.

24 лютого, як мільйони жителів України, я прокинулася від звуків вибуху. Я жила на той момент не в центрі міста, і там поряд був аеропорт. Колись давно... І я прокинулася від звуку вибухів, там до цього аеропорту десь кілометр. Прокинулася, не зрозуміла, що діється. Мені почала телефонувати моя подруга, Злата: «Почалася війна, нас бомблять». Я думала, що все закінчиться на військових базах. Вони ж спершу почали руйнувати якісь військові об’єкти. Не було жодної думки, що летітимуть бомби по житлових будинках.

Найстрашніше почалося 26-го числа, бо 26-го числа на всіх наших маріупольських каналах новин… Уже почалися такі розмови, що звуки вибухів чути вже не за містом, а вже ближче йдуть до міста. Того дня мені зателефонував мій знайомий і каже, що «приїжджай у квартиру в центрі». У нас ще є квартира в центрі. Була… «Приїдь туди, бо там безпечніше». Тобто це центр — не околиця міста, де я жила. Це центр, там буде безпечніше.

26-го числа я поїхала до центру міста і, як я зрозуміла, що безпечніше було б там, де я була до цього.

Коли я переїхала до центру міста, ми зустрілися з моїм хлопцем. Ми поїхали заправляти машину, бо тоді зрозуміли: якщо продукти вже розкуповують, то головне, щоб був бензин. Ми простояли велику чергу, години 3–4, ми були одні з тих везунчиків, які мали бензин. Було багато сусідів, які мають машини, але вже не було бензину. На той момент бензин — це було як вода, їжа, можливість кудись поїхати. 26-го числа я приїхала до центру міста й чула вибухи, які були вже десь близько. Тоді було ще таке відчуття, що незабаром усе це скінчиться. Коли був зв’язок, вода, було світло і був газ, усе було не так страшно.

Першого числа в нас відключили світло, але був зв’язок. Був зв’язок, але вже не було сирен. Я взагалі насправді в Маріуполі чула [сирену] один раз. 2–3-го числа в нас зник зв’язок, зник Інтернет. Ось тоді стало страшнувато, бо незнання того, що відбувається зараз у нашій країні, незнання того, що відбувається в сусідньому районі. Коли відключили воду, газ (це було 4–5-те число), тоді почалися дуже сильні бойові дії і вони зачіпали центр міста.

Я, коли ходила до бабусі, зустрілася зі своїм хлопцем, і він каже, що кілька кварталів униз було скинуто бомбу. Він волонтерив. І коли він із Червоного Хреста ходив до мене, казав, що на вулиці трупи. Коли я ходила до бабусі, були звуки «градів», обстріли з артилерії.

Коли ти в Маріуполі, ти розумієш, що артилерія — це нормально. Але 8 березня почалося пекло.

Якщо описати одним словом Маріуполь і те, що там відбувалося та відбувається зараз, то це гірше за пекло. Особливо коли почалися авіанальоти, вони були справді 24/7. Ми навіть вирахували, що літають два літаки кожні дві години. Їм потрібен час, щоб заправитися, і вони назад летять, до Маріуполя, і скидають бомби. Коли чули літак, ми виходили в коридор, хоча адекватно розуміли, що «правило двох стін» не допоможе. Ми виходили в коридор, слухали та рахували. За нашими підрахунками, коли був авіаналіт на місто, скидали близько чотирьох бомб. Ми чули, коли воно вдалині впало, ми були близько до сховища, а коли поряд — ми заходили в сховище. Дуже багато людей було.

І ми сиділи й думали, що навіть якщо бомба потрапить, то й бомбосховище не врятує.

Почуття страху — воно змінювалося з кожним днем. Якщо спочатку ти просто боїшся смерті, коли ти бачиш це, коли ти чуєш, коли ти розумієш, що, виходячи на вулицю, у тебе може прилетіти якась ракета або снаряд, ти просто боїшся смерті. А коли під час авіанальоту — ти боїшся залишитися під завалами й довго вмирати... Страшним був голод, голод і відсутність води. На третій тиждень магазини розграбували, води не було ніде.

То був березень, був сніг, і ми всі раділи снігу. Зрозуміло, що було холодно спати без опалення, це якщо ще шибки є. А раділи снігу, бо вода. Ми вранці прокидалися, брали відра й ішли згрібати сніг із машин. Потім висипали його у ванну кімнату. Спочатку це була технічна вода, а коли води взагалі не стало, ми пили цю воду. Спочатку ми її фільтрували ваткою та активованим вугіллям, потім кип’ятили й пили.

Було нормально, виходячи з під’їзду, переступити через голову голуба. У нас через дорогу відкрили склад з їжею для тварин. Люди там брали їжу для собак і котів. А багато людей брали пташиний корм, щоб підгодовувати голубів і потім їх їсти.

Це страшно. 11 березня — це був тихий вечір. Ми це тоді називали «підозріло жахливо тихим». З 9 години вечора не було чути жодних літаків, звуків, що вибухають удалині, було дуже тихо. І якось подумали: може, війна вже скінчилася, усе вже добре, скоро все повернеться на свої місця. Ми лягли спати, і в нас одна людина завжди має бути напоготові, на варті.

Об 11 годині вечора 11 березня мене будить моя сім’я і Ліза, дружина мого брата, вона каже: «Літак». Він дуже близько летів. Якщо раніше ми чули, що він над нами летить, то тут він летів і було дуже голосно. Ми підриваємося. У момент, коли я встаю, ми чуємо найгучніший звук за весь цей час. У нас двері були… вони вилетіли, вилетіли шибки разом із рамами. Був дуже сильний удар, і нам здалося, що це потрапило в наш будинок.

Це було таке почуття збентеження, бо ти не знаєш, що тобі робити. Здається, що вся земля з-під ніг пішла.

Ти падаєш навколішки від цієї вибухової хвилі, ти намагаєшся схопити кота, щоби з ним бігти — він утік під ліжко. Ми пішли в сховище. Усі люди в паніці в цьому сховищі. Усі починають спускатися, усім здається, що це потрапило в будинок. Ніхто не може вийти. Ми зачиняли двері до під’їзду, щоб не зайшли до нас мародери, убивці. Я не змогла сидіти там понад п’ять хвилин. Я іду назад, забираю кота. Мені всі кричать: «Іди назад! Зараз знову прилетить!» Того дня не тільки вся будівля не спала, там, напевно, весь центр не спав. Того дня багато авіабомб прилетіло на житлові будинки.

О 5 годині ранку ми виходимо на вулицю. Бачимо сусідній будинок (він був приватним), він усю ніч горів — у нього потрапила бомба.

До нас підійшов чоловік, і його питають: «Де ваш будинок?» Він каже: «У мене його більше немає». Він стоїть у сльозах і починає плакати, бо в цьому будинку була його родина.

Він єдиний, хто лишився. Я далі не знаю долю цього чоловіка, але пам’ятаю, як він плакав. Він плакав і не знав, що робити, бо в цьому будинку була його родина. Вони не можуть починати розгрібати його зараз, бо він і досі горить. Після цього ми ночували в сховищі. У сховищі було дуже тепло. Там було багато людей, ми не могли лежати. Ми всі сиділи, сидячи спали, бо там було багато людей. Ми почули від наших сусідів, що хтось сказав, що можна виїхати з міста. Ми зібралися — усі сім’ї, молодь — і всі виїхали. З будинку машин сім напевно. Інші, навіть ті, хто мав машину, — вони не вірили й залишилися там.

16 березня було скинуто бомбу на будинок, в якому ми були. Ми виїхали вранці о 10 годині. Ми їхали до селища моряків, і там була величезна колона машин. Від стрілки до виїзду з міста кілометри, мабуть, два, весь час ми були в колоні. Весь цей час ми чули літак. Ми розуміли, що зараз, якщо скинеться бомба, постраждає величезна кількість людей. Стільки людей, стільки машин… Таке скупчення людей я бачила лише в драмтеатрі в Маріуполі. Навіть коли я ходила до драмтеатру в Маріуполі, я думала, наскільки це небезпечно. Як люди стоять у такій купці?

Зараз кілька авіабомб — і все, цих людей немає. Про це ми думали, коли стояли в черзі за водою.

Драмтеатр — це було єдине місце, де можна було дізнатися про новини. Ти стоїш у черзі за водою, і до тебе підходить людина, і, як за старих часів, коли не було Інтернету, тобі дають листок А4, і там були всі новини за 13 березня. Це були єдині новини, які ми дізналися, коли перебували в Маріуполі. Нам пощастило, ми виїхали, до ночі ми вже були в Бердянську. Усе було гаразд.

Мені пощастило, більше ніж пощастило моєму хлопцеві, який виїжджав 17 березня. До останнього він волонтерив, допомагав друзям вивезти людей із територій, де були сильні вуличні бої. Там були вже солдати РФ. Він виїжджав, і на останньому посту перед Бердянськом його зупинили та перевіряли телефони в «підозрілих осіб». Його зупинили, змусили показувати татуювання, роздягатися. Вони принижували його, дивилися телефон. У телефоні він мав повідомлення своїй сестрі, що «я піду в тероборону». Потім звідти не пішов, і за кілька днів він написав, що пішов волонтерити до Червоного Хреста. Він починає волонтерити Маріуполем.

Солдати це побачили, і їм було байдуже, що він був не в теробороні, а пішов волонтерити, і вони його шість годин на блокпосту били.

Казали, що «ти зараз підеш у в’язницю». Шість годин. Це були знущання. Йому зламали ребро, забрали годинник і сказали, що «якщо нашому командиру скажеш, що тебе били, ти звідси не поїдеш». Я втратила все: втратила своє місто, втратила мрію. Усе це було знищено. Моє серце та моя душа в цьому місті. Я вірю, що це буде, тільки якою ціною. У мене стільки знайомих загинули в Маріуполі… У мене друг 8 травня загинув, захищаючи «Азовсталь». Я повернуся в Україну. Я хочу назад у своє місто, в український Маріуполь хочу. І я вірю, що все це буде.