Ми з Бердянська: я, чоловік і донька шести років. Ми поїхали з міста, тому що там окупація. У квітні переїхали в Запоріжжя, бо не хочемо жити з росіянами.

Я працювала в клубі, він закрився 24 лютого. У чоловіка робота була, але вільний графік. Ми винаймали житло в Бердянську. Коли втратили роботу, не було чим платити за житло. Ще багато чули, що чоловіків викрадають. Страшно було сидіти і чекати, поки заберуть чоловіка.

Почався дефіцит різних товарів. Ліки в аптеках закінчились, супермаркети позачинялись. Проблема була з банківськими терміналами. З продуктами було більш-менш, але це було те, що люди привозили з сіл, і можна було купити тільки за гроші. Зараз я знаю, що багато російських продуктів завезли, і рублі вже ходять.

Дуже важко було залишити свою домівку і те, що було нажито. Тяжко було виїжджати зі свого міста, ми дуже звикли там. Важко ще й те, що ми не знаємо, коли повернемося. І взагалі - чи повернемося. Це дуже виснажує. Там мама з братом залишилися. У них свій дім, вони не хочуть кидати хату. Але я не знаю, як буде восени, адже там немає газу. Можливо, вони теж приїдуть до Запоріжжя.

Ми виїжджали своєю машиною. Нас перевіряли на блокпостах, ми виїхали ще більш-менш добре. Телефони перевіряли, але там нічого такого не було. Доїхали, знайшли житло. Я зараз не працюю, тому що немає на кого дитину залишити, а чоловік працює віддалено.

Моє бажання – щоб війна скінчилася найскоріше. Хоч і прогнозують то до кінця року, то до наступного літа, моє моє бажання – якнайшвидше. Ми просто чекаємо.