Яна Горпинич виїхала з дитиною в інше місто після того, як снаряд розірвався прямо біля ніг жінки.

Ми виїхали 16 березня з Гуляйполя. Спочатку переїхали в Дніпро, а потім в Запоріжжя.

Що спонукало виїхати? Те, що снаряд розірвався у 5 метрах від мене.

Вибуховою хвилею мене з дитиною відкинуло. Тоді ми одразу зібрали два рюкзаки і поїхали.

Ми їхали своїм транспортом. Колона була велика, ми виїжджали в чому стояли - я в маминому платку і в курточці. Все це було великим шоком для нас. Страшно, коли чужі діти погибають, страшно, бо в тебе діти ростуть. Ми сиділи в підвалі у перші години війни, і все було страшно.

Спочатку виїхали, потім я роботу знайшла, і дитина вже моя навчається в школі. Проблема є в житлі.

Велика вдячність фонду Ріната Ахметова за те, що підтримуєте.

Морально тяжко, хочеться розуміти, що в 40 років є якесь майбутнє.

Дуже багато людей підтримували нас. Наскільки ввічливі люди, хлопці наші на блокпостах ввічливі, багато моментів добрих було, багато людей підтримують, як можуть.

Мій брат поїхав в один кінець країни, я - в другий. Батьки то повертаються, то залишаються. Татові 64 роки, мамі 61, їм тяжко все кинути і поїхати. Ми котика залишили вдома. Но там тато залишився, тато до нього приїжджає, провідує. Котика ми з собою забрати не можемо, він ні до кого не піде. Він нас вдома чекає.

Хочу сказати, що проходе час, потихеньку приходиш у форму. Спочатку плачеш, якось заспокоюєшся. Час лікує, тільки вночі не можеш спати. Дитина також адаптується, в нього з’явилися друзі. Але всі чекають, коли додому поїдемо.