Моя сім'я – це я, чоловік і півторамісячна донька. Чоловіка зараз поряд немає, ми вдвох з дитиною. Ми приїхали із міста Торецьк Донецької області.

Бойові дії у нас точаться з 2014 року. Ми перебуваємо поряд з Горлівкою. У лютому 2022 року все це почало посилюватися. У нас не стало води, газу, і там стало неможливо жити. Ще й з маленькою дитиною. До того ж – цілодобова стрілянина, неспокійно. Як саме все розпочалося у лютому 2022 року, я не пригадую, тому що у нас постійно стріляють: то близько, то далеко. Звичайно, страшно жити. Якби не маленька дитина - напевне б, нікуди не поїхала. А з дитиною довелося покинути місто, рідний дім і виїхати. Ми зараз у Дніпропетровській області, тут безпечно.

Страшно заснути і страшно прокинутись. Мрію, щоб був дах над головою, щоб ми були живі.

Шокували гучні звуки, вибухи, які були поряд з домом. Дитина лякалась, плакала.

До війни я працювала в лікарні. Близькі і рідні були поряд зі мною. Це було приємно. Дякую людям, які мені допомагали.

Виїжджали нормально, без особливих проблем. Спочатку виїхали в Дружківку - там теж було шумно. Потім - у Дніпро, а Жовті Води обрали, тому що тут тихо.

Мої батьки залишилися в місті, психологічно це складно. Намагаюсь тримати себе в руках.

Чекаємо, що скоро буде мир. Будувати плани я зараз не можу.